моїм читачам все те хороше, що дитячі очі випромінюють.
І я знаю, що коли б мені пощастило висловити всю ту любов, усю ту безконечну мою
приязнь (та що приязнь! Не знайду слова!) до народу, — який би я був щасливий!
От тепер — старий я! — дивлюсь я на дітей — і вірю, що буде їм краще!
Говорять бригадири, ланкові.
Говорять вони про те, скільки вони вносять удобрень, угноєнь, як вони закривають
вологу, як вони б'ються за врожай!
Який народ! Який народ!
А я сиджу й плачу! їй-богу, плачу! Якби ми, письменники, вносили стільки
«удобрень» у свою ниву, якби ми так добросовісно працювали! Який би був урожай'
російської мови на українську. Ми знаємо Юрія Яновського як прекрасного знавця
української мови. Чому він написав свої оповідання по-російськи? Що це?
Підлабузництво? Нічого подібного! Якби я, Остап Вишня, міг написати мої думки по-
англійськи, по-французьки, по якому хочете, — невже це принизить мене як українського
письменника?
А як би мені хотілося зрозуміти слово товариша з Нігерії, зрозуміти й поцілувати
уста, що це слово вимовили...
Але, на жаль, на превеликий мій жаль, я не доживу до того часу, коли чорна людина
з Нігерії поцілує мою сестру, доньку, онуку, щоб у мене в домі бігали, може, чорняві, може, коричневі мої онучата... Такі, як Мар'янка... До цього я не доживу.
Хай знає мій стіл про те, як капали мої сльози, не капали, а лилися...
Хороша доповідь Симонова на з'їзді Як не вітати такі слова (перепишу їх по-
руському):
«...Партия всегда указывала нам на воспитательную задачу, стоящую перед всей
литературой, подчеркивая при этом, что воспитывать людей можно правдой и только
правдой».
Правда... Тільки вона, правда, була поводирем у моєму житті.
Я ніколи не зрадив правди...
Маша — не моя дочка, не від мене вона народилася. Живе Маша зо мною вже
тридцять літ, — півтора їй року було, як я її побачив, — і я вам скажу, що навряд чи можна
більше й дужче любити свою дитину, як я люблю свою Машу. Не в крові, не в гормонах, виходить, справа. Я не уявляю себе, не уявляю свого життя без Маші.
А тепер, коли біля мене стрибають онуки, Машині дітки, я не уявляю свого життя без
цих онуків, без Павлушки й Мар'янки. Я не знаю, чи мої онучата виростуть хорошими, справжніми людьми, — гадаю, що буде так, бо всі ми робимо все для того, щоб саме так
сталося, — але я знаю, що і Павлушка, і Мар'янка прийдуть колись на дідову могилу. І
прийдуть — я в це вірю! — не для того, щоб плюнути на могилу...
От вам і «чужі» діти.
Це — в хаті... А хіба є, хіба можуть бути для мене, для письменника, десь чужі діти?
Нема! І діти Нігерії, і чорні, і червоні, і жовті, і білі — всі вони діти, і всі м о ї діти, і моє горе, велике горе, в тому, що я, маючи у себе в хаті хліб, не маю змоги дати шматок хліба
голодній чорній, жовтій, червоній і всякій іншій дитині, не можу викликати у неї веселої
посмішки, не можу вгамувати її сльозу...
