У мене є зять, батько моїх онуків. Чужий він. мені? Ні! Не чужий! Він — мій син! Він
навіть більше, як син. Він — батько моїх чудесних онучат! І велике йому спасибі за те, що
в моїй тепер хаті лунає чудесний дитячий сміх, лунають дитячі голоси.
1. Я б перш за все привітав справедливий виступ М. О. Шолохова.
Благородний біль за судьби літератури був у його виступі.
Біль за літературу, а не за літераторів.
Що б я сказав на 2-му з'їзді письменників?
2. Я б сказав так: Москва — наша мати. Ми її любимо. У чім ця наша любов має
вилитися? В тому, що ми, так звані периферійні письменники, приїхавши до Москви, станемо навколішки? Цілуватимемо брук Красної площі і т. д., і т. ін.?
Ні! Любов до Москви, по-моєму, полягає в тому, що, приміром, один письменник, приїхавши до Москви, говорить, має право сказати:
— Москва моя! Люблю тебе! І як любов до тебе, привіз от я «Тихий Дон». Дивись, який я у тебе «Тихий Дон» єсть... А от твоя «Піднята цілина». Дивись!
Візьми!
Підходять до Москви ще письменники. ...Дивись, які чудесні пісні, які прекрасні в
тебе люди біля Ладоги! І як вони віршують! (О. Прокоф'єв). ...Слухай, Москва, як у нас
«Реве та стогне Дніпр широкий»...
...Дивись, як танцюють лявониху.
...Любуйся, як «Алитет уходит в горн».
...Москва... Радуйся, як воював «Вася Тьоркін».
...А які «Витязі в тигровій шкурі»... ...А як ріс «Абай»!
...Дивись, Москва, як ми тебе любимо...
...Навіть «Последний из удэге» у тебе перший...
...Как близко к тебе «Далеко от Москви»...
Отак би я говорив на з'їзді...
Творчість — це народ! Тільки!
От я, письменник, творю... Думаю... Видумую... Записую...
І коли я чесно аналізуватиму всю мою творчість, — усі її етапи, перипетії, — завжди
я наткнуся на спогади, на оте, на оте... Отак я чув, а це я бачив, а це хтось розповідав...
Пейзаж? Природа? Вони перед тобою... Від тебе залежить одмітити і переказати те, що ти
бачив... Природа, фарби, звуки, шарудіння, мелодії, все, все, все... Все це єсть. Умій
схопити й розповісти...
Творчість — народ!
Моя задача — показати, підкреслити, пофарбувати (не у вульгарному смислі) те, що
я бачив...
Сміх?
Сидить жінка... Годує немовля. Під цицькою... Серйозна... Глибока... Задумлива... І, може, навіть печальна... І от я, дивлячись на все це, сповнений ущерть повагою до цієї
матері, хочу її розвеселити. Я в цім процесі годування дитини можу — і маю змогу! —
підмітити якусь риску, — дитина плямкає губами, — а ви візьміть і, наслідуючи дитину, плямкніть так само. Прихильно плямкніть... Що вийде? Сміх! Чому? Контраст: дитина
плямкає і дорослий. Який сміх виникне? Прихильний! Чому? Мати усміхнеться, бо ви
звернули увагу на її дитину.
І так всюди і завжди…
Злий сміх? Сатира?
Ловіть, спостерігайте контрасти — і буде сміх!
