Силу-силенну таких прикладів можна навести.
Я не кажу, що людина народжується з якимись там сатиричними чи гумористичними
«гвинтиками» в голові, але кожна людина має до чогось певного більший потяг, більше покликання, ніж до іншого.
А коли в людини є потяг чи покликання, приміром, до сатири, до гумору, вона ними, — сатирою
та гумором, — більше й цікавиться, більше вивчає класиків сатири та гумору, народну сатиру та
гумор, стежить за новими явищами в сатиричній та гумористичній літературі, тим самим
задовольняючи своє до них покликання, а разом з тим виховує, збагачує, розвиває власні зерна
сатири та гумору. Кінець кінцем сатира та гумор робляться справою її життя, її фахом, коли мова йде
про літературу.
Розуміється, що все це розвивається не само по собі, а в загальному процесі розвитку нашої
літератури і взагалі культурного нашого життя.
М. Є. Салтиков-Щедрін писав, як ви знаєте:
«Література знає такі людські дії, які мають у собі певну міру загадковості і щодо яких публіка ще
не з'ясувала, порочні вони чи доброчесні. Філософи пишуть, з метою пояснити ці дії, цілі трактати; романісти беруть їх за основу багатотомних творів; сатирики роблять ту саму справу, закликаючи на
допомогу зброю сміху. Ця зброя дуже сильна, бо ніщо так не збентежує порок, як свідомість того, що
його вже викрито і що з приводу нього вже залунав сміх»1.
— Ну, правильно, — ви своєї. — І потяг, і покликання до сатири та до гумору в нас єсть, і
познайомилися ми з народною сатирою та з гумором, читали класиків, стежимо за новими явищами в
сатиричній та гумористичній літературі і навіть, бажаючи працювати в літературі, закликали для цього
на допомогу зброю сміху! Все зробили! А все ж таки — як писати фейлетони? Як писати гуморески?
Я можу вам розповісти, як, як мені відомо, пишуть чи писали інші письменники, з трудом можу
розказати на окремих роботах-прикладах, як я їх сам писав, але як взагалі писати, не знаю і порадити
нічого не можу!
Ви гадаєте, що я не цікавився колись, не допитувався, як писати? Допитувався! Але, на жаль, ніхто нічого певного мені не сказав.
— Як ви пишете? — питав я.
— А так: пишу, та й уже!
Один із відомих письменників-сатириконців (був до революції в Петербурзі журнал
«Сатирикон») писав, кажуть, так: сідає за стіл, перед ним чотири смуги паперу, на кожній лежить
авторучка, він на одну тему пише чотири варіації гуморески і кожну варіацію окремою ручкою. Несе ці
чотири варіації до редакції і читає редакторові. Редактор дуже часто запитував, кажуть, письменника:
— А п'ятої варіації у вас нема?
Я не думаю, щоб твір дуже вже залежав од авторучки та від паперу.
Колись до мене завітав був народний художник СРСР Анатолій Галактіонович Петрицький.
Сиділи ми, гомоніли, курили. Анатолій Галактіонович одірвав од коробки з-під цигарок кришку, взяв
навпівспаленого сірничка, вмокнув сірничка в чорнило, сидить і дряпає, так собі — між іншим, сірничком по картону. А вийшов чудесний портрет.
Крім, отже, матеріалу, ще щось, очевидно, для художнього твору треба.
Якось улітку ми жили з одним нашим талановитим поетом в мальовничому селі на Полтавщині, над рікою над Сулою. Поет працював над перекладами з Пушкіна. А я милувався з нашого поета. Як
поет працював? Він одразу, що називається, «з маху» з російської мови без єдиної помарочки
«переписував» мовою українською цілі сторінки. Один варіант. Потім таким от способом — одразу
другий варіант. Читається потім перший варіант, читається другий, з двох робиться один. Переклад
готовий. Та який переклад! Можливо, що поет потім іще шліфував переклади, але того вже я не бачив, я
