ПЕРШИЙ ДИКТАНТ
І
Давно-давно це було.
Було це за тих часів, про які старі наші люди, жартувавши, казали: «Було це за царя Опенька, як
була земля тоненька!»
А тоді таки справді був цар, хоч і звався він не Опеньком, а Миколою, і були на нашій землі пани
поміщики та капіталісти.
А жили ми на хуторі, і від хутора до села було тоді верстов зо три, а тепер, значить, кілометрів
три з гаком.
На хуторі було з десяток хатів, а навкруги — ліс, де росли високі ялинки, розложисті клени і
могутні, у три-чотири обхвати дуби...
А ліщини тої, ліщини! Як пішла густими зеленими кущами ліщина понад хутором по узліссю, то
аж до охтирського шляху прослалася, а потім повернула на Рубани, з Рубанів на Шаповалівку, і аж до
самісінького Рибальського хутора все ліщина та й ліщина...
А як уродить було горіхів! Щодня ми тих горіхів повнісінькі пазухи було приносили, а мати їх
посушать, і взимку такі були ласощі в неділю: і соняхи, і гарбузці, і горіхи...
Лускаємо було, лускаємо ті соняхи з гарбузцями та з горіхами, аж язики подубіють, мати
дивляться та тільки покрикують:
— Заїди, заїди повитирайте!
Того часу було нас у батька з матір'ю п'ятірко: найстаршенька сестриця Парася, а під нею був я, а після мене знайшовся в капусті братик Івасик, а після Івасика лелека приніс сестричку Пистинку —
потім іще, не пам'ятаю вже де, знайшлися дві сеструні.
Це нас було на той час, що про нього оце розповідаємо.
А пізніше приносили нам братиків і сестричок і лелеки, і в капусті їх знаходили, і з колодязя
витягали.
Дванадцятко всього в батька з матір'ю було нас братиків та сестричок.
Найменшеньку сестричку Орисю баба Секлета на вгороді під калиновим кущем ізнайшла.
Ох і плаксива була Орися, і перед тим, як заголосити, скривиться, було, скривиться, ніби
калинову ягоду розкусила.
Мати, гойдаючи її, все було приказувала:
— Недарма тебе, таку плаксиву, баба Секлета під калиновим кущем ізнайшла! Усе тобі кисло!
А тепер сестричка Орися — лікар, завідує в районі родильним домом, діточок вона лікує, щоб
здорові були і не скиглили.
II
На хуторі школи не було, не було на хуторі й церкви з церковноприходським «вчилищем», і
зростали хуторяни здебільше неписьменними, бо навіть і до вбогого дякового «письменства» годі
було прилучитися, — дяка на хуторі не було.
А як нашим батькам кортіло, — до болю! — щоб ми, їхні діти, вивчилися читати й писати, бо як
залетить у хутір якийсь лист із далекої солдатчини, то й того не було кому вичитати, — загорталося
того листа в біленьку хустинку і чимчикувалося з ним аж до села, до вчительки, або дяка, чи до
«сидєльця» в марнопольці:
— Прочитайте, прошу я вас! Я вам ось і крашанок принесла!
Учителька в селі була дуже старенька й кволенька, — їй з листами соромилися надокучати, отже, вичитували листи дяк із «сидєльцем» — і складали до своїх комірчин хуторські крашанки.
Вчити дітей! То нічого, що школа далеко, що дітям і в осінні дощі, і в зимові хуртовини
доводилося ходити десятки кілометрів туди й сюди! Пішки — це півлиха, найбільше лихо, не
переборене для більшості батьків, — чоботи!
— От уже на ту зиму Парасі й до школи час, а де ж тих чобіт узяти?
Парасі чоботи таки справили. Померла навесні бабуся, з їхніх старих шкарбанів перетягли на