Ще восени Миколка обіклав персик околотом, аби він зимою не замерз, але хтось той околот
розтягнув — чи німці, чи угорці покидали його під колеса своїм машинам у болоті, і персик цю зиму
зимував на голе тіло.
«Якщо корінь не вмер,— подумав Миколка,— то доведеться його підрізати під самий корінь: може, з кореня ще яке персиченя та виросте...»
А над садом у синьому небі цвіли білі молоді хмари. Миколка зіперся на граблі і пішов очима
до них, до їхніх білих і чистих облич... Он мати стоїть з братом і сестричкою на руках. А це ось він
сам Миколка, веде Первінку степом з базару в село додому. Ось дід Рятушняк шкандибає...
Миколка стояв і дивився, як пропливають мати і він з Первінкою та дідом у синьому небі в краї
далекі... В голові запаморочилося, і хмари почорнілиі Миколка мало не впав — сильно закортіло їсти, ну хоча б то щавелинку з'їсти... Як на зло, запахло проти вітру базарною ковбасою, защеміла слина
під щоками, 1 МиколцІ так захотілося їсти, як ще ніколи на хотілось...
Глянь — Собацюра йде від степу садом додому. Але йде головою не вперед, а назад, задом
Іде і щось тягне зубами, тягне, аж стогне.
— Ти що? Де це ти був? Що це ти цупиш? Собака відразу ж покинув свій тягар, бахнув об
землю хвостом і сів перед Миколкою, як святий.
Миколка підійшов ближче і побачив грубеэний сувій чорного сукна. Сукно начіпляло на еебе
реп'яхів та болота 1 видавалося якимсь могутнім звіром без голови.
— Де ти його взяв? Отам у яру із машини поцупив? Та там же ж міни, собача твоя душа! А якби
підірвався? Ох, дам же я тобі лупки цими габлями, щоб знав!
Собака похилив голову і, втомлено хекаючи, тільки те й робив, що мовчав...
Миколка помітив: останнім часом Собака почав зникати, Почав десь зникати від хати і любив
щось приносити. Де він ходив, Миколка не знав. Ночами він десь блукав, приходив уранці сумний, з
жовтими очима, і пахло від нього лисицями, німцями і ще чимось, як ото, буває, пахне милом.
Собака важко лягав лід сараєм і спав, лишаючи вуха, щоб не спали. Весь час йому снився, очевидно, Миколка. Бо так: літаки у небі — спить. Танки по дорозі — спить. Відро ляпве у криницю —
спить.
Виходить на поріг Миколка — відразу ж Собаку наче хтось підкидає — встає, дивиться: що
робити? Миколка снився йому завжди, бо він, де б це не було, як тільки забачить Миколку, то мало не
плаче. Але ввечері знову зникає на всю ніч, щоб вранці пахнути лисицями, тінями і ще чимось, як ото, буває, пахне батьком, коли він на війні і коли його довго нема, так нема, що аж сумно.
Миколчин Собака любив приносити.
Ні, не те щоб тягнути до хати що попало. Він знав ціну речам і приносив з німих полів те, що
треба.
Настінний годинник якось приніс із білими стрілками і гирею. Приніс він і френч зелений
німецький з ґудзиками, орденом і голкою з ниткою в кишені. Витий валянок учора приніс на праву ногу
Миколці. На ліву, наче знав, у Миколки був такий валянок — узуві А сьогодні на тобі — сувій чорного
сукна прихекав із поля і сам у реп'яхах та болоті, як чорт.
Раптом Собака підняв голову, потягнув повітря, тихо заскімлив, завищав і з усіх своїх чотирьох
ніг кинувся садом до хати, від хати через подвір'я на вигін.
Вигоном, ще далеко від хати, йшов якийсь чоловік... То йшов Миколчин тато... І хоча Собака
ніколи й не бачив Миколчиного тата, але раптом він оголосив і мамі, і Миколці, і всім у селі, що йде
господар з війни, та ще й білого коника веде за собою, щоб оратьі Собака вискочив назустріч
Миколчиному татові, Миколка за Собакою, коник злякався, а Собака був уже на татових медалях І
голосно плакав татові в поранене обличчя.
Вибігла мати, городом кульгав дід Рятушняк, здаля щось кричав і собі плакав, плакали й бігли
жінки, до яких ще не прийшли чоловіки, а Собака вже повз на животі попереду тата до мами і
молотив хвостом по землі, як ціпом.
