— Золотим.
— Не смійтеся, діду, бо я тепер скажу батькові, що ви з мене смієтесь!
Дід заходився киркою довбати землю на своєму місці. Собака — так той уже щось їв під
грушкою унизу.
Сонце вийшло з-за хмари і засвітило у всі свої очі.
— Дядьку! Ідіть сюди! — гукнув Миколчин батько.— Ідіть сюди, поможіть!
Дід Рятушняк спустився в яму до батька, щось довго вони кректали, аж поки на руках не
підняли над собою плуг. Вони поклали його на зрубане будячиння, а через хвилину поруч з ним
поклали ще один.
Потім із ями разом із землею полетіла пріла солома. Батько перестав копати, став на коліна і
зачав розгрібати солому руками, занурюючи їх усе глибше й глибше, і раптом затих, ніби перестав
дихати, ніби він там щось зловив під соломою дуже дороге і важливе.
У діда Рятушняка від хвилювання дрібно тремтіли вуса.
Батько випростався і підніс до очей пригорщу пшениці. Роздивився, понюхав, дав понюхати
дідові, а дід ще й узяв зернину на зуб — і вони обнялися: Миколчин татко із дідом Рятушняком.
Дід зачав знову плакати і цілувати батька в плече і руку, шапка впала в нього із голови, і він
зробився ще менший.
— Ідіть, дядьку, в село та кличте всіх, хай беруть, у кого що є: відра, мішки, все, що є! Пошліть
кого-небудь до школи, щоб підмели класи. Будемо зсипати там.
— Біжу! — чомусь раптом дуже голосно, на ввесь степ крикнув дід Рятушняк і, як молодий, побіг до села.
— А ти, сину, повідтягуй будяки, тільки не поколись, на купу, та на тобі сірники та попали їх. А я
буду копати!..
Скільки прожив Миколка на світі, але такого ще не бачив! Від села до Розкопаної могили і від
Розкопаної могили до села засновигали люди. В мішках, у торбинах, на коромислах у відрах, в діжках
на тачках люди носили і везли колгоспну пшеницю, яку батько закопав з дідом Рятушняком на
початку війни таємно від усіх.
Носили до кінця дня і носили всю ніч. Білий місяць світив з усієї сили, і Миколка для себе
помітив: іще до вчора усі тітки з їхнього кутка були мовчазні, печальні, згорблені. Але варто їм було
почути, побачити і заносити пшеницю, як де взялися у них сили і ноги: забігали, заговорили, засміялися дівчатка, здавалося навіть, що й горе повеселішало на обличчях удів.
Розвиднялося. Від Розкопаної могили йшла валка жінок з останнім уже зерном, як від яру
викотилась довжелезна колона наших танків.
Гнівно та нетерпляче вони гуркотіли на захід, і сірі від болота «бобики» метушилися біля них, як сірі жуки.
Один з таких «бобиків» раптово розвернув і покотив до переляканих жінок з пшеницею на
плечах.
З «бобика» виплигнув молодий лейтенант з цигаркою за вухом:
— Хто такі і чому ви тут?
Жінки втомлено зняли з плечей торби й мішки і мовчки передихували.
Лейтенант покопирсався в одному мішку, в другому, взяв жменю зерна і спаленів:
— Де взяли?
Жінки кліпали на лейтенанта ні в тих ні в сих.
Добре, що підійшов Миколчин тато з дідом Рятушняком. Скинувши на землю плуга, Миколчин
тато підійшов до лейтенанта.
Лейтенант, забачивши множество орденів та медалей на батькових грудях, відразу ж
присмирнів.
А тут під'їхав ще один «бобик», і з нього вийшов справжній генерал.
Миколка аж упрів від здивування, бо ніколи ще не бачив живих генералів.
