І коли тато взяв на руки Миколчиного братика і сестричку, пригорнув до себе Миколку, і коли
мати притулилась до татової спини, Собака ліг долі і почав розглядати свої зальопані, в реп'яхах
лапи...
А крізь відчинені двері сарая дивилась Первінка. По її чорненькому обличчю з темно-голубого, як слива, ока теж котилась темно-голуба, як слива, сльоза...
— Синочку, прив'яжи коня... Ну, то що там, дядьку? — якось дуже тихо спитав Миколчин тато
діда Рятушняка. Спитав так, неначе для нього не було ні війни, ні обгорілого снігу, ні
напівзруйнованої хати.
Але дід Рятушняк плакав і через свій дитячий лагідний плач щось мимрив собі під носом і
тільки те й робив, що цілував Миколчиного тата то в руку, то в плече.
— То що там, діду? — спитав і собі Миколка.
— Лопата де? — крикнув засльозений дід і побіг до Первінки в сарай по лопату. Тато — за ним.
Миколка — за татом.
— Прийшов наш хазяїн дорогий, Маріє!
Живісінький! А все ж могло бути, не дай господи, та не дай нікому!..
Розгаслим вигоном до Миколчиного двору, знизу, вїд Кодими, згори від глинища сірими зграями
потяглися з дітьми жінки, за ними клигали, зимово кашляючи, діди, і сам вигін став широкий, аж не
видно. Миколчин тато з лопатою і дід Рятушняк з киркою вийшли із сарая, і садом, стурбовані чимось
вкрай, не кажучи нікому ні слова, швидко пішли повз кладовище в степ.
Миколка якусь мить розгублено подивився на маму, на тіток, а потім спочатку поволеньки, далі
хутчіше потьопав
за батьком та дідом Рятушняком. Собака — за Миколкою. Батько та дід ішли просто на
Розкопану могилу, йшли вони, не розмовляючи між собою, батько якось аж потемнів з лиця, а дід
Рятушняк ще важче став припадати на ногу.
Біля могили дід зупинився, витер шапкою лоба і закашлявся. Батько теж пристояв, роздивляючись підніжжя
могили:
— Ручаюсь, що не було. Я, Максиме Миколайовичу, всі
. ці роки не зводив із неї ока, як ви й веліли. Один раз, правда, тієї зими ночував біля неї під
грушкою танками німець, але на верх не вилазив — було холодно, сніг, вітер.
— А що, як воно задихнулося? — знову тихо, як і на подвір'ї, спитав Миколчин тато.
Хто «задихнулось», хто воно? — кортіло Миколці узнати і, може, чимось допомогти батькові.
— Тату, я тут був.
— Де, синочку?
— Отут кругом. І на самій могилі був, і на грушку вилазив оце недавно, як по мишачі купи
приходив з Собакою.
— Ну, добре... Пішли,— сказав батько.— Дайте, дядьку, руку, бо слизько.
Дід Рятушняк подав руку, і Миколчин батько повів діда на могилу за руку. Верх могили був
ввесь чисто розкопаний, знесений кимось давно, що на тому версі була аж начема у глибину могили.
Росли там будяки і ще якісь бур'яни, вищі за Миколку.
Батько зачав лопатою вирубувати під корінь будяки, а дід Рятушняк виривати лободу, блекоту
та різний непотріб. Миколка і собі ухопився за лободу біля діда:
— Діду, а ви не боїтесь?
— Кого?
— Копати могилу? І що воно у ній? Золото?
— Золото. З хвостиком.
—- 3 яким хвостиком?!
