ПОЇЗДКА ДО ТАЇЛАНДУ
Пролунало оголошення: “Наш літак проходить крізь нестійкі повітряні потоки. Просимо всіх пасажирів пристебнути прив’язні ремені”. У той час Сацукі поринула в роздуми й довго не могла зрозуміти змісту того, що сказала через гучномовець стюардеса японською мовою з явним тайським акцентом.
Сацукі обливалася потом. Було задушно. Здавалося, наче її обдало гарячою парою. Все тіло палало, нейлонові панчохи та бюстгальтер стали нестерпними. Хотілося геть-усе скинути, щоб позбутись неприємного відчуття. Вона підвела голову й розглянулася навколо. Начебто лише вона одна мучилась від духоти. Інші пасажири бізнес-класу, прикрившись вовняними покривалами від прохолодного потоку повітря з кондиціонера, спокійно спали. Мабуть, у неї знову спалах жару. Сацукі зціпила зуби. Спробувала забути про високу температуру тіла, зосереджуючи увагу на чомусь іншому. Почала знову читати відкладену книжку. Але забутися не могла. Духота видавалась неймовірною. А до прибуття в Бангкок залишилося ще досить багато часу. Сацукі попросила води в стюардеси, яка проходила повз неї. З баночки у торбині вийняла гормональну пігулку й, проковтнувши її, запила водою.
Сацукі знову подумала, що проблема клімактеричного періоду — це, напевне, іронічна Божа пересторога людству ( або ворожий випад проти нього) за його зухвале збільшення тривалости людського життя. Ще століття тому людина доживала в середньому до п’ятдесяти років і лише у виняткових випадках після припинення місячних жінки жили ще років двадцять-тридцять. Тепер уже ніхто не сушить собі голову над тим, коли яєчники й щитовидна залоза перестають нормально виділяти гормони, або над можливим зв’язком між зменшенням естрогену після клімаксу та захворюванням Альцгаймера. Для більшости людей набагато нагальнішим питанням стало забезпечення щоденного нормального харчування. За такими думками Сацукі дійшла висновку, що розвиток медицини, мабуть, призводить до появи нових проблем для людства, їхнього збільшення та ускладнення.
Згодом, цього разу англійською мовою, пролунало з гучномовця нове оголошення: “Якщо серед пасажирів є лікар, просимо зголоситися до чергового”.
Невже в літаку хтось захворів? Сацукі збиралась назвати себе, але, трохи подумавши, відмовилася від такого наміру. Раніше в двох подібних випадках вона назвалася була медиком, але обидва рази стикалась із практикуючими лікарями. З властивою їм упевненістю загартованих офіцерів, що командують солдатами на передовій, вони, здавалося, з першого погляду розпізнавали таких, як Сацукі, вчених-патологів без бойового досвіду. “Не турбуйся, я сам упораюсь. А ви можете спокійно відпочивати”, — казали вони, холодно всміхаючись. Вона мимрила якесь безглузде вибачення й поверталася на своє сидіння, щоб і далі дивитись нікудишній кінофільм.
“А що, як у літаку, крім мене, немає нікого з медичною освітою або в хворого складні проблеми з послабленням імунітету, пов’язаного з щитовидною залозою? Якщо так — щоправда, ймовірність цього невелика, — то навіть така людина, як я, може стати у пригоді”. Сацукі зітхнула і натиснула кнопку виклику чергового.
Всесвітня конференція з проблем щитовидної залози відбувалась у конференц-залі “Маріот” у Бангкоку впродовж чотирьох днів. Це була скорше не конференція, а всесвітня сімейна зустріч. Її учасники, фахівці з питань лікування щитовидної залози, здебільшого знали одне одного, а якщо ні — то знайомилися. Світ був справді малий. Удень оголошували результати наукових досліджень, увечері в окремих кімнатах відбувалися “круглі столи” з окремих питань. Близькі друзі збирались, щоб поновити давні стосунки. Пили австралійські вина, вели розмови про щитовидну залозу, пошепки переповідали одне одному різні чутки, обмінювались інформацією про умови праці, вислуховували свіженькі жарти на медичні теми й співали під магнітофон пісні гурту “Біч-Бойз”.
Під час перебування у Банкоку Сацукі спілкувалася переважно з друзями, із якими познайомилася колись у Детройті. Для неї це було найприємніше. Впродовж майже десяти років вона провадила дослідження імунних функцій щитовидної залози в лікарні Детройтського університету. Однак у той час не склалося її життя з чоловіком-американцем, експертом з питань фондової біржі. З кожним роком наростала його залежність від спиртного, а, крім того, в нього з’явилася коханка, яку Сацукі добре знала. Спочатку вона поселилася в окремій квартирі, а через рік за посередництвом адвоката отримала прикру заяву чоловіка: “Винне в усьому твоє небажання мати дитину”.
Через кілька місяців після закінчення шлюборозлучного процесу стався випадок: на автостоянці університетської лікарні хтось розбив вікно й фари її “хонди”, а також написав білою фарбою на корпусі автомобіля слова “Jap Car” [1]. Сацукі звернулася до поліції. Кремезний негр-поліцай, дописавши акт про заподіяну шкоду, сказав: ”Докторе, ви живете в Детройті. Доведеться купувати форда”.
Унаслідок такого і подібних випадків вона геть-чисто втратила бажання далі жити у США і вирішила повернутися до Японії. Знайшлася і посада в університетській лікарні Токіо. “А що буде з багаторічними дослідженнями, які нарешті почали приносити плоди? — відмовляв її від такого кроку співробітник, виходець з Індії. — За сприятливих обставин цілком реальною стала б можливість висуватися на отримання Нобелівської премії, еге ж?” Однак Сацукі не змінила свого наміру повернутися на батьківщину. У ній наче щось урвалось.
І після конференції Сацукі залишилася в Бан_коку. “За таких гарних обставин я вирішила взяти відпустку, поїхати в курортну місцевість і там дати тиждень відпочинку душі й тілові”, — казала вона всім знайомим. — Це ж чудово почитати книжку, поплавати й попити холодного коктейлю біля плавального басейну, — погоджувалися знайомі. — Бо в житті потрібен хоч якийсь передих. Та й для щитовидної залози це добре”. Сацукі потиснула руку друзям, обняла їх і, пообіцявши ще раз зустрітися, попрощалася.
Наступного ранку, як було домовлено, по неї прибув до готелю лімузин. Темно-синій “мерседес-бенц” старої марки, мов перлина, чисто відполірований, без жодної подряпинки на корпусі. Красивіший від нового автомобіля. Ґідом і водночас водієм був таїландець — сухорлявий чоловік років на добрих шістдесят у сніжно-білій накрохмаленій сорочці з короткими рукавами, з чорною шовковою краваткою й темними сонцезахисними окулярами. Шкіра в нього була засмагла, шия — худа. Підступивши до неї, водій не намагався потиснути її руку, а склав докупи долоні й за японським звичаєм ледь уклонився: “Будь ласка, називайте мене Німітто. Дозвольте вас супроводжувати протягом тижня, починаючи від сьогодні”.
“Німітто” — ім’я чи прізвище, Сацукі не здогадувалась. Але принаймні знала, як до нього звертатися. Водій говорив правильною англійською мовою. В нього не було ні простакуватого американського, ні пишномовного, добре інтонованого англійського акценту. Можна сказати, не відчувалося майже ніякого. Таку вимову Сацукі раніше десь чула, але де — ніяк не могла пригадати.
— Рада з вами познайомитися, — сказала вона.
Вони проїжджали гомінливими, засміченими вулицями Бан_кока, який тонув у забрудненій газами атмосфері. Їхній автомобіль потрапляв у затори, під час яких водії сварились один з одним, автомобільні ж
