допомагати Сідхові, а навпаки — за найменшої можливості підкреслював свою зневагу до нього. А коли Нижнім Світом стали поширюватися чутки, що Сідх звів нанівець ґеніальний задум Веліала, здійснення якого могло б кардинально змінити весь перебіг Столітньої Війни, у колишнього інквізитора не виникло жодних сумнівів, від кого виходили ці чутки…
Врешті Сідх та Женес піднялися на горішню терасу вежі, оточену зубчастим парапетом. Багряні блискавиці палахкотіли просто над головою, деякі сполохи були такі яскраві, що аж сліпили очі. Сідх машинально відзначив, що звідси, мов на долоні, видно звивисту стежку, якою він ішов до Твердині.
Посередині тераси сидів у широкому кріслі Веліал, одягнений у коротку криваво-червону мантію поверх чорного, без жодних прикрас костюму. Перед ним завис у повітрі, не торкаючись ніжками підлоги, невисокий стіл з більш ніж скромним сервуванням — на начищеній до блиску мідній таці стояла лише середніх розмірів порцелянова амфора, з вузької шийки якої струменіла пара, а також містка золота чаша, вкрита зовні простим карбованим візерунком.
Коли Веліал подивився в їхній бік, Женес відважив йому доземний уклін, а Сідх упав ницьма.
— О, великий Господарю Потойбіччя, княже князів, царю царів, Володарю Пітьми! — набундючено проказав Женес. — Я привів до тебе слугу твого, Віштванатана Сідха, якого ти зволив викликати перед очі свої.
— Гаразд, Женесе, — холодно мовив Веліал. — Ти вільний. Повертайся до своїх справ.
Не припиняючи бити поклони, Женес позадкував до виходу з тераси. Коли він зник за залізними дверима, Веліал звернувся до Сідха, що досі лежав долілиць, розпластавшись на базальтових плитах:
— Встань і підійди до мене.
Сідх звівся на ноги, але не розігнувся цілком, і несміливо підступив до крісла Господаря. За помахом Веліалової руки біля столика з’явився стілець з м’яким сидінням.
— Влаштовуйся, Віші. Поговоримо.
— О, мій пане! — про всяк випадок запротестував Сідх, не бажаючи з необережності втрапити до пастки. — Я не смію в твоїй присутності…
— Сідай! — урвав його Веліал. — Це наказ.
Наказ Князя Нижнього Світу вимагав негайного виконання, тож Сідх обережно примостився на краєчку стільця, ладний будь-якої миті підхопитися. Тим часом Веліал наповнив до вінця чашу густою червоною рідиною з амфори і простягнув її Сідхові:
— Ось, випий.
Від несподіванки Сідх аж сторопів. Небагато Веліалових слуг могли похвалитися тим, що куштували людську кров за столом Господаря, і лише ліченим одиницям випадала честь прийняти частування з його рук. Це вважалося знаком особливої прихильності. І йому, Віштванатанові Сідху, цей знак було виявлено! Йому — одному з молодших слуг, яких у Нижньому Світі багато мільярдів…
— Ну ж бо! — трохи підвищивши голос, нетерпляче сказав Веліал. — Чого чекаєш?
Від його слів Сідх нарешті оговтався й опанував себе.
— Дякую, мій пане, — трепетно мовив він, узяв чашу й підніс її до вуст.
— Пий до дна, — наказав Веліал.
Кров була свіжа, ще тепла, а судячи з її яскравого кольору і ніжного смаку, належала юній незайманій дівиці. Сідх одним духом осушив чашу, потім поставив її на стіл і тильним боком долоні витер свої пишні вуса. Він миттю відчув приплив бадьорості, його тіло наче помолодішало на добрий десяток років, а думки стали напрочут чіткими та ясними. Кров живих істот з Граней, надто ж людська, містила чимало вітальної енерґії, конче необхідної всім мешканцям Нижнього Світу. Самі вони не могли виробляти її в достатній кількості, а тому потребували періодичного поповнення своїх запасів життєвої сили ззовні. Таке поповнення відбувалося різними шляхами, не конче матеріальними, проте серед вищих слуг Господарів вважалося справою престижу бодай частково задовольняти свої потреби за рахунок людської крові. Наприклад, подейкували, що Женес щодня приймає ванну з крові немовлят, та, найпевніше, ці чутки були перебільшені й поширювалися самим Женесом. Що ж до Сідха, то він займав у Нижньому Світі аж надто скромне місце і за рік свого перебування тут лише кілька разів пив справжню людську кров — та й то не першої свіжості…
— Смачнюща кровина, хіба ні? — спитав Веліал і, не чекаючи на відповідь, вже іншим тоном додав: — Женес нічого не говорив тобі про дівчину?
Сідх відразу збагнув, про кого йдеться. Вони з Женесом лише одного разу працювали разом, і єдина дівчина, про яку той міг з ним говорити, була Сандра.
— Ні, мій пане, нічого, — відповів Сідх. — А що з нею?
— Її переховують від мене. Починаючи з травня, Сандра мешкала разом з Інґою та Владиславом у королівському палаці на Грані Палатина, але чотири місяці тому зникла. Відтоді про неї нічого не відомо.
— А її дитина? — запитав Сідх. — Якщо не помиляюся, саме тоді Сандра мала народити.
— Помиляєшся. Ти не врахував, що понад два місяці вона провела в Колодязі, спершу на шляху до Ланс-Оелі, а потім — до Основи. Мій майбутній слуга народився десь наприкінці листопада. А я досі не знаю, де він і що з ним!
— До цього причетна Інквізиція?
— Поза будь-яким сумнівом. Ференц Карой запевняє всіх, що дівчина втекла сама, але мене не надуриш. — Веліал трохи помовчав. — Та навіть коли припустити, що вона діяла самостійно і зараз переховується як від нас, так і від Інквізиції, це не покращує ситуації. Не слід недооцінювати Сандру, вона дуже розумна й хитра. Минулого разу їй вдалося пошити в дурні Женеса і, попри його пильність, викликати в Інґи підозри. Чим це скінчилося, сам знаєш.
Своїми словами Господар фактично визнав за Женесом вину, хоч і виправдовував його недбалість Сандриною хитрістю. Сідх розкрив був рота, але тут-таки закрив його і подумки вилаяв себе за надмірну імпульсивність. Якщо маєш з якогось питання власну думку, це аж ніяк не означає, що слід висловлювати її начальству.
Хай яким швидкоплинним був Сідхів порив, він, однак, не пройшов повз увагу Веліала.
— Ти щось хотів сказати, Віші?
— Так, мій пане, — обережно відповів Сідх, зрозумівши, що заперечувати вже пізно. — На мою думку, ми самі дали можливість Сандрі викрити себе. Мені здається, що після зачаття дитини її подальші нічні пригоди з Владиславом не мали ніякого сенсу. Їх слід було негайно припинити — і тоді б нічого цього не сталося.
Веліал відкинувся на спинку крісла і спрямував на Сідха пронизливий погляд. Колишній інквізитор приречено чекав, чим обернеться його зухвалість. Одне він знав точно — ні вибачення, ні благання не допоможуть, лише дужче розгнівають Господаря.
Цілу хвилину Веліал пильно дивився на свого слугу, нарешті промовив:
— Женес також вважає, що з дівчиною я схибив, але тримає свою думку при собі, не наважується навіть натякнути на це. А якби він запитав, я б пояснив йому, що ці, як ти висловився, нічні пригоди були покликані не лише зачати мого майбутнього слугу. Також вони потроху віддаляли Владислава від Інґи, хоч сам він цього не помічав. А в останню ніч перед Проривом Інґа мала прокинутись і застати свого чоловіка із Сандрою. Тієї ночі я збирався сам контролювати дівчину і влаштував би все так, щоб Інжин гнів звернувся б передовсім не на Сандру, а на Владислава. Це на якийсь час посварило б їх, а помиритися вони б уже не встигли. На жаль, у дійсності події розвивалися інакше, і пророчий сон їхнього супутника все зіпсував… Гм. Хоча й тоді ще можна було виправити ситуацію, якби Женес вчасно покликав мене. Проте він вирішив, що сам упорається.
Це вже було прямим і відвертим визнанням Женесової провини, що неабияк потішило Сідха. А ще він збагнув, що Веліал не просто так завів з ним розмову про Сандру, Владислава та Інґу. Вочевидь, його наступне завдання буде безпосереднім чином пов’язане з ними — а отже, він повертається у велику гру!…
Набравшись сміливості, Сідх промовив:
— Дозволь ще запитати, мій пане…
— Дозволяю.
— З твоїх слів я зрозумів, що сварка між Владиславом та Інґою була важливою частиною твого задуму…
— Надзвичайно важливою, — підтвердив Веліал. — Коли ти прибув до Шато-Бокеру, і я твоїми очима
