Коли дивишся в безодню

Марк з Беатрисою, вчитиметься в школі для справжніх чаклунів, де навчають справжнім чарам, а не якимсь там простеньким штучкам, що ними так полюбляють хизуватися відуни. Після шести років навчання вона стане справжньою чаклункою — хоч і не такою сильною, як інквізитори, та вже напевно набагато сильнішою за тих, кого на Нолані звикли називати чаклунами. Протягом кількох поколінь барони фон Грашвіц поступово нагромаджували чаклунські здібності в своєму роді, правильно добираючи собі дружин (батько називав це якось по-науковому, страшенно хитромудрим словом, але Ребека не могла його згадати), і з кожним наступним поколінням їхня сила чимраз зростала. Зрештою, в Ріхарда фон Гаршвіца народилися діти, чий дар виявився досить сильним, щоб вони могли навчатися в дуже престижній школі на Грані Торнін — у самого майстра Ільмарсона, чи не наймогутнішого чаклуна у всенькому світі. Шкода тільки, що ця школа розташована так далеко від Нолана — їхати до неї аж два з гаком тижні по трактовому шляху. А ще шкода, що навчання там починається в такий незручний час — невдовзі після Нового Року. Ребека дуже полюбляла новорічні та різдвяні свята, але цього разу і в наступні п’ять років їй доведеться зустрічати їх у дорозі, бо інакше вона просто не встигне до початку занятть. А втім, якраз із цього приводу Ребека не дуже сумувала. Задля того, щоб стати справжньою чаклункою, дівчинка була ладна відмовитися від усіх свят без винятку.

— Марку, — звернулася вона до брата, — а ми коли-небудь зможемо подорожувати Трактовою Рівниною? Самі, без чужої допомоги.

Марк мав велику спокусу сказати „так“, щоб трохи поліпшити сестричкин настрій, але він дуже не любив брехати. Тому відповів чесно:

— Не знаю. Нам у школі цього не обіцяють. Кажуть, що одні зможуть, а інші — ні. Але проходити через Ребра, — поквапився він утішити Ребеку, — вміють усі випускники. Ми з Беа почнемо навчатися цього з наступного триместру. Проникнення крізь Ребра — обов’язкова навичка в школі Ільмарсона, без цього не можна одержати диплом.

— А хіба це не те ж саме, що подорожувати Рівниною? — здивувалася Ребека.

— Не зовсім. Коли ти перетинаєш Ребра, то просто переходиш з однієї Грані на іншу через місця їх щільного дотику — тобто, через Вуалі. А при подорожі Рівниною ти рухаєшся між Гранями — не крізь них, а всередині них.

— Фактично, — вирішила похизуватися своєю вченістю Беатриса, — Трактова Рівнина є звуженням простору Ребер на підмножину їх локальної прозорості.

— Зрозуміло, — не дуже впевнено сказала Ребека, збита з пантелику мудрагельським поясненням старшої сестри. — Отже, перетинаючи Ребра, ти мовби „прострибуєш“ повз Рівнину?

— Атож, — підтвердив Марк, подумки осмикнувши Беатрису, яка знову збиралася зробити уточнення. — Проникнення крізь Ребра можна зобразити таким чином: перебуваючи на краю латки, ти на якусь мить потрапляєш на Рівнину, швидко переходиш на сусідню латку й тут-таки повертаєшся в звичайний простір, але вже на іншій Грані.

— Або на тій самій Грані, але в якомусь іншому місці, — сказала Беатриса. — Подорож крізь Ребра складається з таких от стрибків з Грані на Грань. Іти Трактовою Рівниною, звичайно, зручніше, а головне — набагато швидше.

Ребека ненадовго задумалася.

— А якщо, — припустила вона, — перетинати Ребра не скраю латки, а десь посередині?

— Тоді ти просто повернешся назад, — відповів Марк. — Хоча розумію, що ти маєш на увазі. В принципі, затриматись на Рівнині, „зачепитися“ за неї, не дуже складно, але від цього не буде пуття. Потрапити на Рівнину може будь-хто — через вхідний портал трактового шляху. Проте для подорожі нею треба вміти переходити з однієї площини в іншу — а це найскладніше. Без такого вміння ти зможеш роками добиратися до потрібної Грані, а швидше за все, втратиш орієнтацію і блукатимеш довіку.

— Тоді краще користуватися Колодязем, — зауважила Ребека.

— Ті, хто не вміє подорожувати Рівниною чи, принаймні, проходити крізь Ребра, так і роблять, але за найменшої можливості воліють обходитися без цього і вдовольняються трактовими шляхами, — сказав Марк. — Навіть листи, відправлені по Колодязю, у переважній більшості випадків доходять до адресата не набагато швидше, ніж звичайною поштою. Відкривати його ти навчишся вже через три роки, але можеш мені повірити, що після пробних подорожей, передбачених шкільною програмою, великого бажання знову лізти в Колодязь у тебе не виникне. Це справді дуже неприємна річ.

— Утім, є ще неприємніші, — додала Беатриса. — І не просто неприємні, а смертельні. Наприклад, метод згортання простору, який частіше називають „поштовим кур’єром“, бо чаклуни застосовують його для швидкої передачі листів та невеликих предметів на значні відстані. На жаль, людей таким чином переправляти не можна — при згортанні простору вони гинуть. З усіх відомих способів переміщення матеріальних об’єктів між Гранями людина може витримати лише три — Колодязь, Трактову Рівнину й перетин Ребер.

— Чотири, — уточнив Марк. — Ти забула про Інфернальний Тунель.

— Не забула. Просто не рахувала його. Інфернальний Тунель можна прокласти лише з допомогою Нижнього Світу, а ми зараз говоримо… ну, скажімо, про земні способи. До того ж, його ніяк не назвеш безпечним.

— Але в принципі там можна вижити. Адже скільки відомо історій про людей, що випадково потрапляли до Інфернального Тунелю і вибиралися з нього цілі та неушкоджені за тридев’ять Граней від батьківщини.

— А скільки не вибиралися, — парирувала Беатриса. — І, певна річ, не могли розповісти про свої пригоди.

— Я ж кажу: в принципі, — наполягав Марк.

Брат і сестра продовжили суперечку, а Ребека, втративши інтерес до їхньої розмови, присунулася до бічного вікна і подивилась уперед. Їхня карета якраз наближалася до порталу перенаправлення, який переводив трактовий шлях у іншу площину Рівнини. Не бажаючи проґавити цей момент, Ребека знову забралася з ногами на сидіння і притулилася обличчям до заднього віконця.

Широка дорога, що звивистою стрічкою тяглася вдалину і миль за шість від них зникала під аркою такого ж порталу, була заповнена каретами та возами, важкими фурґонами й легкими бричками, вершниками на конях і просто пішими подорожніми, що рухалися в обох напрямках. Обабіч простяглася безкрая Трактова Рівнина, зіткана, мов ковдра, з великих шматків земної поверхні, що належали різним Граням. Поблизу дороги це були здебільшо пустельні, кам’янисті ділянки, без найменших ознак життя на них, але далі виднілися порослі зеленою травою пагорби, фраґменти лісів і розкидані там і тут шматки річок, озер та морів.

Вже само по собі це вражало уяву новачка, проте Ребека, яка щороку здійснювала короткі подорожі трактом, щоб відвідати разом з батьками дідуся та бабусю, що мешкали на сусідній Грані, була звична до такої картини. Вона чекала на захопливіше видовище — стрибок Рівнини при повороті трактового шляху.

Коли карета в’їхала під арку, краєвид Рівнини миттю перемінився: всі попередні латки пощезали, а на їхньому місці негайно виникли нові — але зовсім інші. Щоразу, коли Ребека спостерігала за цією стрімкою метаморфозою, у неї складалося враження, що хтось рвучко крутнув калейдоскоп, і його різнобарвні скалки-латки миттєво склалися в новий візерунок. Від батька вона знала, що насправді при зміні напрямку тракту Рівнина не стрибає, а пливе, однак через те, що вигляд мінливої Рівнини викликає в багатьох людей та тварин паніку, портали сконструйовано таким чином, щоб повертати шлях дуже різко, і око просто не встигає помічати цього.

Разом з попередніми латками знакла і майже вся дорога позаду них; лишився тільки короткий її відтинок, що починався від краю латки, на якій стояв портал, а далі тяглися ділянки диких, безлюдних Граней. На цю латку нізвідки в’їздили карети, вози, фурґони, вступали вершники та пішоходи, а ті, хто рухався у протилежному напрямку, ніби розчинялись у повітрі, щойно залишивши межі латки. Як завжди в таких випадках, Ребека трохи злякалася, хоча й чудово розуміла, що дорога нікуди не зникла, просто зараз вона бачить Рівнину під іншим, так би мовити, кутом зору.

Дівчинка зітхнула. Їй набагато більше подобалося те, що стається під час стрибка Рівнини попереду — коли нізвідки виникає відрізок шляху до наступного