опанувати „поштовий кур’єр“, надсилають по Колодязю одне одному листи. Проте я не обмежив стеження умовою, що в Колодязі конче має перебувати людина, і, як з’ясувалося, вчинив вельми слушно. Чотири дні тому було виявлено невеликий предмет, що рухався до Нолана з однієї Грані, розташованої неподалік від МакҐреґорового замку. Подальші розрахунки засвідчили, що він мав вийти з Колодязя точнісінько в домі фон Гаршвіців. А вчора так і сталося.
— Хлопець надіслав батькам листа?
— Гадаю, що то був лист. Але напевне стверджувати не можу, бо моїм слугам не вдалося перехопити його. Незадовго до прибуття листа вони влаштували пожежу, щоб виманити всіх мешканців, однак перестаралися, і будинок згорів дощенту разом з очікуваним листом. — Веліал скривився. — А цей лист міг багато що прояснити. Втішає хіба те, що він не дістався й батькам хлопця, які б хутенько передали його Інквізиції. Тож поки ніхто не знає, що сталося з Марком фон Гаршвіцом та його сестрами, але невідомо, чи довго це триватиме. А той факт, що хлопець надіслав листа, замість повернутися самому, видається мені дуже лихим знаком. Схоже, він таки бачив тебе після втілення, може, навіть чув нашу з тобою розмову, і зрозумів, що справа надзвичайно серйозна. Така серйозна, що ми кинемо всі сили на його пошуки, а отже, йому небезпечно з’являтися в Торнінському архіпелазі. Вочевидь, він вирушив до Маґістралі, де сподівається знайти інквізиторів раніше, ніж ми знайдемо його. І, безперечно, так воно й станеться. Тому, Віші… До речі, тепер мені якось не з руки називати тебе чоловічим ім’ям. Ти вже обрав собі жіноче?
Сідх мав удосталь часу обдумати це питання. Попервах він мав спокусу взяти ім’я Беатриса — воно гарно звучало й добре пасувало до його нової зовнішності. Та потім відкинув цю ідею і вирішив не залишати своєму тілові ім’я його попередньої власниці.
— Так, мій пане, обрав, — відповів Сідх. — Віднині я буду Мірандою.
— Що ж, непогано, — схвалив Веліал. — Отож, Мірандо, твій маршрут доведеться переглянути. Ми не знаємо, як багато відомо хлопцеві, бачив він тебе чи ні, але в будь-якому разі він не знайшов тіла старшої сестри і цілком міг вирішити, що вона стала одержимою. Як тільки він зв’яжеться з Інквізицією (а це, боюся, лише питання часу), пошуки Беатриси фон Гаршвіц поширяться й на Головну Маґістраль. Звичайно, серед такої великої кількості людей легко загубитися, і якби ти був… була дорослою, я б погодився ризикнути. Але тринадцятирічна дівчинка, до того ж така вродлива, неодмінно привертатиме увагу, тому тобі не слід з’являтися на Маґістралі.
— Це значно подовжить мій шлях, — зауважив Сідх. — Місяців до трьох, а може, й більше.
— Не біда. Сандра з дитиною ніде не подінуться, а от тобі в жодному разі не можна потрапити до рук Інквізиції. Отож не потикайся на Маґістраль і по можливості уникай населених Граней. Зрозуміло?
— Цілком, мій пане. Я буду обережним… вірніше, обережною. Мабуть, я взагалі утримаюся від появи на населених Гранях — крім тієї, звісно, де переховують Сандру.
— Це не на Основі?
— Ні. Я ще слабко відчуваю перстень, щоб більш-менш точно вказати місце його перебування, проте мені вже ясно, що не на Основі.
— А де? — запитав Веліал. — Бодай орієнтовно?
— Десь у районі, прилеглому до Забороненої Зони.
Господар ненадовго задумався.
— Гм, цікаво, — промовив він. — Такий варіант мені якось на думку не спадав.
— Ти здогадуєшся, де вона може бути? — шанобливо спитав Сідх.
— Тепер здогадуюсь. Але не квапитимуся з висновками. Краще зачекаю, поки ти зможеш точніше вказати це місце.
Сідх зрозумів, що Веліал не має наміру ділитися з ним своїми припущеннями. Втім, можна не сумніватися, що найближчим часом він перевірить їх — або надішле туди слуг, що перебувають неподалік, або з’явиться сам у подобі Чорного Емісара, — і, можливо, пошуки завершаться швидше, ніж це планувалося.
— А знаєш, мій пане, — набравшись хоробрості, заговорив Сідх. — До сьогодні я навіть не підозрював, що ти можеш бувати на Гранях.
У відповідь Веліал скорчив гидливу ґримасу.
— Я б не назвав це бувати. Від такого
Сідх несміливо кивнув:
— Так, мій пане. Щойно в мене виникла ця думка.
— Що ж, задовольню твою цікавість. То був я, власною персоною. Тоді мені здавалося, що я без особливих зусиль упораюся з двома ненавченими вищими маґами, нацькувавши на них загірських воїнів. А в результаті… Та що й казати! Того разу ми всі дали маху — і ти, і я, і Женес.
Розділ 9
Здійснивши короткий перехід лише через десяток латок, ми залишили Трактову Рівнину й опинилися на перевалі біля входу в широку долину, оточену з трьох боків гірськими пасмами. В її центрі знаходилося невелике озеро, куди впадали дві річечки, що збігали з гір, а неподалік на височині стояв замок. Верхівку однієї з трьох його веж було ніби зрізано ножем, інші дві лишилися цілими, але вкритими якоюсь чорною смагою, на зразок кіптяви, а у фортечних мурах місцями зяяли проломи. Обширний простір у радіусі добрих двохсот метрів довкола замку був майже цілковито позбавлений рослинності, лише де-не-де виднілися острівці зелені — і це в березні місяці, який у південній півкулі Істри, де розташовувалося князівство Верховинське, відповідав середині літа. Навіть за двадцять шість років, що минули від часу Прориву, природа не змогла залікувати рани, завдані їй чужими, ворожими земному життю силами. Щоправда, решта долини, яка постраждала менше, уже повернулася до свого нормального стану, проте на її лугах не паслося жодної отари овець — верховинці й надалі вважали це місце проклятим і воліли обходити його десятою дорогою.
Владислав склав долоню козирком, затуливши очі від променів ранкового сонця, і пильно вдивився в громаддя замку.
— Гм-м, — трохи спантеличено протягнув він. — А я гадав, що тут лишилися тільки руїни.
— Атож, уміли в давнину будувати, — озвався молодий князь Світозар, що їхав поруч зі своїм старшим братом. — Батько давно збирався знести цей замок, та все ніяк не міг наважитися. І в мене теж рука не піднімається — як не як, а тут жило сімнадцять поколінь наших предків.
— А навіщо його зносити? — запитала я. — Як на мене, замок не дуже постраждав, його ще можна відбудувати. А сліди Прориву рано чи пізно геть щезнуть з лиця землі.
Свідозар уважно дослухався до моєї мішанини українських, польських, російських і дещиці чеських слів, які я промовляла на тутешній лад. На відміну від Владислава, я не стала вивчати істрійську під гіпнозом, цілком поклавшись на її близькість до інших відомих мені слов’янських мов. З розумінням співрозмовників я не мала жодних проблем, а от істрійці мусили напружуватись, аби збагнути, що я кажу. На щастя, чоловікові рідні швидко пристосувалися до моєї манери розмовляти і мені не доводилося повторювати свою думку двічі.
— Щодо землі ти маєш рацію, люба братанко, — через кілька секунд відповів Світозар. — З неї сліди щезнуть, а от із пам’яті людської — ні. Ця долина ще дуже довго матиме лиху славу, і жодна богобоязна людина не захоче оселитися тут.
— І правильно, — озвався Леопольд, що наразі виконував обов’язки Владового коня. — Це погане місце. Я б нізащо не погодився тут жити.
— Я також, — вставив слівце його син, молодий строкатий жеребець на ім’я Баз (скорочено від Базиліо), на якому їхав Шако. — Навіть на одну ніч тут не залишився б.
