Світозар силувано посміхнувся:
— Вустами котів говорить мудрість. Шкода, звичайно, руйнувати родову твердиню, але нічого іншого не залишається. Адже замок цілком можуть уподобати розбійники або, не доведи Господи, сатаністи. Чутки про це вже ходять: розповідають, що якось уночі наприкінці лютого в долині бачили вогні. Не знаю, чи правда це, чи селянам просто привиділося — не дарма ж кажуть, що хто боїться, у того в очах двоїться. Та в кожнім разі, приємного тут мало. Краще знищити замок, ніж дозволити, щоб він перетворився на чиєсь кубло.
— Мабуть, твоя правда, — погодилась я.
А Владислав, схоже, збирався запропонувати братові допомогу в знесенні замку — для нас не склало б труднощів за які-небудь чверть години стерти все це кам’яне громаддя на порох. Проте останньої миті він передумав, збагнувши, що тим самим натисне на Світозара, змусивши його прийняти те чи інше рішення. Делікатність ситуації полягала в тому, що мій чоловік, як старший син Огнеслава та Мар’яни мав більше прав на княжий престол, ніж його менші брати. І хоча всі розуміли, що Владиславові потрібен батьківський спадок так само, як рибі парасолька, в його присутності Світозар почувався трохи невпевнено. Та аж ніяк не від страху втратити владу — просто він і досі чманів на одну думку про те, що має старшого брата, принца Священної Імперії, який незабаром стане верховним королем Граней.
Наш загін розпочав спуск у долину до занедбаного замку, де двадцять шість з гаком років тому народився Владислав і звідки через два місяці після народження його викрав Рівал де Каерден. Ми рухалися в середині колони, а в голові та хвості їхало по три десятки інквізиторів, загартованих у боротьбі з нечистю бійців. Вони супроводжували нас від самого Вічного Міста і за цей час встигли небриднути нам своєю постійною пристністю та надмірною опікою. Ференца Кароя жахала одна думка про те, що ми можемо вскочити в якусь халепу, тому приставив до нас роту найвідбірніших воїнів, що мали пильнувати нас мов зіницю ока. Особисто я вважала це марною тратою сил: якщо на чоловіковій батьківщині нам судилося вклепатися в історію, як це сталось на Аґрісі, то ми неодмінно вклепаємось у неї, хоч би нас охороняла й ціла дивізія інквізиторів.
На Істру ми прибули дев’ять днів тому, витративши на дорогу майже два місяці. Владислав, що розраховував вкластися в шість, максимум у сім тижнів, був дуже незадоволений і звинувачував у цьому жіночу частину нашого загону. Добре хоч те, що свої претензії він тримав при собі й публічно їх не висловлював, а обмежився лише тим, що знайшов винних і тишком-нишком вішав на нас усіх собак.
Певною мірою він, звичайно, мав рацію — та тільки певною мірою. Я не знімаю з себе та своїх супутниць відповідальності за кілька згаяних днів на останньому відтинку шляху, коли поблизу Основи ми залишили Головну Маґістраль і поїхали дикою Рівниною. Проте Владислав, окрім тих кількох днів, ставив нам на карб іще мало не тиждень затримок на Маґістралі, а це вже цілковита нісенітниця. По Маґістралі ми подорожували паровим потягом — найшвидшим видом транспорту на Гранях, і хоча за сучасними земними мірками його швидкість можна сміливо назвати черепашою, тут це був справжній експрес. До того ж, нам було надано „зелену вулицю“, решта поїздів поступалися нашому дорогою і часом по кілька годин простоювали на станції в очікуванні, коли ми проминемо їх. Отож усі чоловікові нарікання, що ми могли б їхати швидше, були позбавлені всіх підстав… Мається на увазі, всіх
Утім, я чудово розуміла Владислава. Йому так кортіло чимшвидше потрапити на Істру, що навіть ті півгодинні зупинки вранці та ввечері, щоб ми могли прогулятися й трохи розім’яти ноги, здавалися йому цілою вічністю. А ще його дратував натовп моїх наближених — натовпом він називав трьох дівчат, Сару, Сесиль та Ґрету, що їх я взяла з собою в подорож. Можна подумати, він їхав сам-самісінький! Владів особистий почет складався з чотирьох людей — Штепана Сіміча, його брата Йожефа, Шако Оріарса та кадета Інквізиції Джозефа Арно, з яким він найближче зійшовся за час нашого перебування у Вічному Місті.
Проте Владислав мав свою арифметику — він рахував за кількістю продукованих децебелів і небезпідставно стверджував, що кожна з моїх фрейлін молотить язиком більше, ніж усі його наближені разом узяті. А якщо до дівчат додати Леопольда, який ніколи не відзначався надмірною мовчазністю, і його синочка, не менш балакучого, ніж татусь, то можна уявити, які концерти вони влаштовували від нудьги.
Та врешті ця гра на нервах залишилася позаду, і впродовж останнього тижня Владислав перебував у благодушному настрої, спілкуючись із недавно знайденою ріднею. Особливо він радів сестрам, про яких мріяв усі двадцять шість років свого життя. Тепер у нього з’явилося відразу три сестри — Мирослава, Любава та Цвітанка. А може, й усі чотири — у свої сорок років княгиня Мар’яна виглядала заледве на тридцять, а поводилася з безпосередністю двадцятирічної дівчини, і просто не йнялося віри, що вона має дорослих дітей. Як на мене, це й на краще: зайва сестра ніколи не завадить, а от дві матері — це вже занадто. Як і два батька, до речі. Можливо, саме цим пояснювалася моя холодність до герцоґа Бокерського: десь у глибині душі я боялася, що, визнавши в ньому батька, тим самим зраджу іншого — того, кого змалку звикла називати татом…
Кроків за п’ятдесят від найближчої ділянки випаленої землі, неподалік від озера, начальник нашої охорони командор Дай Чжень наказав загонові зупинитися, потім розвернув коня й під’їхав до нас.
— Ваші високості, прошу вас залишатися тут, — заговорив він шанобливо і водночас твердо, як людина, що чекає заперечень, але сповнена рішучості наполягти на своєму. — Спершу я маю оглянути замок і переконатися, що там вам нічого не загрожує.
Владислав невдоволено насупився.
— А що там може загрожувати? Від часу Прориву минуло двадцять шість років, крім того, наприкінці січня замок уже оглядали ваші колеґи. Як я розумію, вони перевернули там усе догори дриґом, але нічого підозрілого не знайшли.
Проте старий інквізитор був невблаганний:
— Відтоді минуло понад місяць, мій принце. Хтозна, що могло статися за той час.
Між ними спалахнула чергова суперечка, у якій (чого й слід було очікувати) перемогу здобув Дай Чжень. Зрештою Владислав поступився і дозволив командорові діяти на власний розсуд.
„Знаєш, Інно,“ — подумки звернувся він до мене. — „Якби Дай Чжень та його люди були з нами на Аґрісі, вони б не пустили нас до вежі, коли починався Прорив. І тоді б уся Грань опинилася під владою Нижнього Світу. Адже для того, щоб зупинити глобальний Прорив потрібні зусилля щонайменше трьох сотень інквізиторів.“
Я з цим не погодилася й зауважила, що командор Дай Чжень зі своїм загоном напевно подолав би Женеса і не дозволив би йому відкрити шлях для пекельних вилупків.
„Це ще як сказати,“ — заперечив мій чоловік. — „Якби тут з’явився хтось на зразок Женеса, Дай Чжень відразу забрав би нас звідси, залишивши на Істрі одну, ну максимум, дві дюжини своїх людей. Адже його задача — охороняти нас, а все інше йому по цимбалах.“
На це я не знайшла, що відповісти.
Тим часом Дай Чжень, узявши з собою два десятки інквізиторів, рушив до замку. Разом з ним поїхав і Світозар, як господар цієї місцевості. А Штепан лише провів їх похмурим поглядом, у якому виразно читалося усвідомлення своєї цілковитої непотрібності. Формально він був капітаном нашої ґвардії, хоча насправді його підлеглі виконували суто церемоніальні функції — у звичайні дні стояли на посту біля входу до наших покоїв, під час усіляких урочистих заходів шикувалися в почесний караул, а коли ми виїздили в місто, супроводжували нас парадним строєм. Реально ж усіма питаннями нашої безпеки займався спеціальний підрозділ двірської варти, що складався винятково з інквізиторів, і поруч з ними Штепан почувався п’ятим колесом до воза. Проте йому гріх було скаржитися на своє становище — адже посада капітана королівської ґвардії була одною з найвищих у придворній ієрархії й відповідала ґенеральському званню. Певна річ, Штепанові хотілося приносити більше користі, але він був реалістом і задовольнявся тим, що мав.
Попередній огляд замку загрожував затягтися надовго, тому ми вирішили не чекати його закінчення верхи, а спішилися й перетворили своїх коней на котів. Владислав відпустив Леопольда погуляти, наказавши йому не відходити далеко, потім покликав до себе Джозефа Арно, вони разом усілися на траву й продовжили
