свою нескінченну розмову про захищені режими, паралельні потоки даних, обробники помилок та інші подібні речі.
Двадцятип’ятирічний Арно був родом з Основи і свого часу навчався в Ілінойському університеті, де спеціалізувався з кібернетичних систем та інформаційних технологій. Три роки тому він потрапив у поле зору Інквізиції — один з патрульних при випадковій зустрічі виявив у нього повноцінний чаклунський дар. Відтоді Джозефове життя круто змінилося, і з математика-програміста він перекваліфікувався на чаклуна, проте й далі був схиблений на комп’ютерах. У його особі Владислав знайшов однодумця, що так само пристрасно, як і він, мріяв про створення „чарівного комп’ютера“, який працював би на Гранях. Коли вони заводили про це мову й починали сипати спеціальними термінами, мені ставало нудно — до комп’ютерів я завжди була байдужа і, на відміну від чоловіка, нітрохи не страждала від їхньої відсутності. Мене приваблювали ті галузі фізики та математики, де більшість розрахунків проводилося не в числовому, а в аналітичному вигляді, і де для роботи потрібні тільки дві речі — ручка та аркуш паперу. Ну, й голова, звичайно,
А от дев’ятирічна Цвітанка, найменша із Владових сестер, вмостилася поруч з ним і жадібно ловила кожне його слово, дарма що він розмовляв з Арно англійською. Для Цвітанки не мало значення, що вона нічогісінько не розуміє, їй просто подобалося слухати свого старшого брата. За цей короткий час Владиславу вдалося налагодити теплі та приязні стосунки з усіма трьома своїми сестрами, але Цвітанку він буквально приворожив. Дівчинка ходила за ним хвостиком, дивилася на нього закоханими очима і просто мліла від щастя, коли він обіймав її і гладив по голівці. Якби вона не була його рідною сестрою, я б, мабуть, приревнувала. Поза будь яким сумнівом, Владилав захоче забрати її з собою до Вічного Міста, а мати та брат навряд чи наважаться заперечувати. Що ж до самої Цвітанки, то вона буде в цілковитому захваті…
Залишивши чоловіка та Джозефа Арно мріяти про світле майбутнє, що настане на Гранях після появи комп’ютерів, а Цвітанку — слухати їхню бесіду, я підійшла до своїх фрейлін, які невимушено базікали зі Штепаном, Йожефом, Шако та Ґуннаром… Ага! Захоплена собою, я геть забула розповісти про ще одного члена нашого маленького (якщо не рахувати цілого натовпу інквізиторів) товариства.
Його величність Ґуннар VII, король Ліону, вирішив, що його монарша особа надто втомилася від важкої праці на добро вітчизни, і не захотів повертатися на Аґріс разом з рештою родичів. Він відрядив увесь свій почет додому, заявивши, що не потребує його послуг, а сам зголосився супроводжувати нас на Істру. Звертаючись до мене з цим проханням, Ґуннар без найменшого лукавства пояснив, що йому осточортіли королівські обвов’язки, які він виконував уже впродовж сімнадцяти років, відколи чотирнадцятирічним підлітком успадкував корону від свого діда. Причому, слід зазначити, успадкував одну лише корону, практично без владних повноважень. Незадовго до своєї смерті Ґуннарів дід, начитавшись ліберальних книжок про Основу, передав усю законодавчу владу виборному парламентові, Народній Асамблеї, виконавчу — призначеній парламентом Раді Міністрів, а судову — Сенатові, залишивши за монархом лише командування військом та ще роль символа нації. Ґуннар, людина суто мирної вдачі, не одержував великого задоволення від заняття військовими справами, а бувши скромним і навіть сором’язливим, терпіти не міг тих помпезних церемоній, що ними супроводжувалася його поява перед підданими як символа нації.
Заповітною мрією Ґуннора було здійснити тривалу подорож, відвідати далекі краї, побачити світ, проте королівський обов’язок утримував його на Аґрісі, і лише лічені рази він залишав рідну Грань, щоб відвідати з офіційним візитом сусідів. Тож моє запрошення приїхати на Різдво до Вічного Міста стало для нього справжнім подарунком долі. Рада Міністрів не стала заперечувати проти цієї поїздки, що обіцяла принести чималий зиск державі, відпустила короля в „дипломатичне турне“, як було сформульовано в спеціальній постанові з цього приводу, а Народна Асамблея на період його відсутності запровадила тичасове реґентство.
По завершенні свят Ґуннар, відчувши смак свободи, вирішив подовжити свою відпустку і попросив нас посприяти йому. Нам з Владиславом подобалося його товариство, тому ми охоче допомогли. Також ми були не проти взяти з собою й королеву Матильду, але з’ясувалося, що вона вагітна, і хоча дитина мала народитися лише в серпні, їй усе ж було не варто піддавати себе зайвим навантаженням. Ґуннар хотів був переглянути свої плани, проте дружина, знаючи, як він прагне цієї подорожі, переконала його їхати з нами — адже ми збиралися прибути на Аґріс у травні, ще задовго до пологів.
(Принагідно зазначу, що мені поки не вдавалося завагітніти. Утім, спеціально я цього не прагнула, але після тієї історії з Сандрою припинила вживати протизаплідні засоби, вирішивши покластися на випадок — коли станеться, тоді й станеться. І якщо раніше я панічно боялася випадково „залетіти“, бо вважала себе не готовою до материнства, то тепер, з настанням чергового місячного, мимоволі почувала розчарування, а віднедавна мене навіть почали опосідати тривожні думки про безпліддя. У одній з медичних книжок я знайшла рецепт чарів, які, застосовані в належний час, давали майже стовідсоткову ґарантію зачаття. Проте скористатися ними не наважувалася — і не тому, що вони могли зашкодити, а зі страху перед невдачею…)
Приєднавшись до компанії трьох дівчат та чотирьох молодих людей, я не стала втручатися в їхню розмову, а лише мовчки слухала, як Ґрета кокетує з Шако, Сара — зі Штепаном, а Сесиль — з усіма поспіль, явно прагнучи привернути до себе увагу мого чоловіка. Та всі її намагання були марні: коли Владислав починав говорити про комп’ютери, весь довколишній світ переставав для нього існувати.
Через кілька хвилин я торкнулася до Ґуннарового ліктя і кивком запропонувала відійти вбік. Він згідно кивнув у відповідь, ґалантно запропонував мені руку, і ми разом залишили веселе товариство. Сесиль, що ніколи не відзначалася особливою тямущістю, збиралась була піти з нами, але я поглядом наказала їй залишатися на місці.
Ми присіли на розкладні стільці, що їх миттю встановили для нас запопадливі княжі слуги. Ґуннар з мого дозволу закурив і запитливо глянув на мене.
— Прошу, кузино? Ти про щось хотіла поговорити?
Насправді я доводилася йому небогою, оскільки моя мати, Аліабела Марґарет д’Івейн, була його рідною сестрою. Проте різниця в нашому віці складала лише десять років, ми належали до одного покоління, тому воліли називати одне одного кузеном та кузиною — не зовсім точно, зате просто і зручно.
— Останніми днями ти чимось заклопотаний, — сказала я. — І не просто заклопотаний, а дуже занепокоєний, хоч і намагаєшся це приховати. Вибач, звичайно, якщо я лізу не в свою справу — та, може, ти хочеш поділитися зі мною своїми проблемами?
Ґуннар повільно й нерішуче похитав головою.
— Я б не назвав це проблемами. Це радше… ну, щось на зразок передчуття. Передчуття проблем.
— А саме?
Ґуннар відповів не відразу, а спершу покликав слугу, що розносив прохолоджувальні напої, і взяв у нього чашку квасу. Відпивши ковток, він запитав:
— Ти віриш у сни, Інґо?
Я невизначено знизала плечима.
— Важко сказати. І так, і ні. Я не належу до людей, які щоранку аналізують усе, що їм наснилося, відшуковуючи пророцтва та знамення. Разом з тим, я не заперечую існування пророчих снів, бо з одним із них мала справу. Хоча вважаю, що більшість снів, які називають пророчими, допускають таку велику кількість різних суперечливих тлумачень, що їх так званими передбаченнями можна постфактум пояснити будь-які події.
— Тут я згоден з тобою, — сказав кузен. — Та маю на увазі дещо інше. Не пророчі сни, а… навіть не знаю, як їх назвати. Сни не про майбутнє, а про терерішнє. Про події, що відбуваються в іншому місці з іншими людьми. Це можливо?
— Цілком можливо, — відповіла я. — Інша річ, як переконатися, що твої сни відображають об’єктивну реальність, а не страхи, приховані в підсвідомості.
— У цьому й проблема, — з зітханням мовив Ґуннар. Він трохи помовчав, замислено дивлячись удалечінь. — Але мої сни такі переконливі, такі правдоподібні… До речі, що ти знаєш про шкуру нашого предка, короля Івейна?
— Про шкуру? — В моїй уяві тут-таки постала не надто приваблива картина. — А що сталося з його шкурою?
Ґуннар силувано посміхнувся й пояснив:
— Ідеться не про шкуру самого короля, а про нашу фамільну реліквію, лев’ячу шкуру, яку Івейн носив замість плаща. Наприкінці позаминулого року її викрав Женес. Ти нічого не чула про це?
