який понад рік тому намагався нацькувати на нас із Владиславом загорян. Вочевидь, для створення обох Емісарів було використано ту ж саму тілесну матрицю, а це означало, що господар у них один…
— Чорт! — сказала я, і це була не лайка, а констатація факту. — Можеш не сумніватися, кузене: те, що тобі наснилося, не було породженням твоєї уяви. Цей сон відображав об’єктивну реальність — якщо не цілком, то принаймні частково.
— То ти знаєш цього монаха?
— Мала нагоду познайомитися, — ухильно відповіла я, вирішивши зачекати з подробицями. — Але продовжуй. Що було далі?
— Цей сон справив на мене велике враження, проте серйозно я до нього не поставився. Сама розумієш: мало що може наснитися людині, тим більше що весь минулий рік я часто думав про шкуру, сушив собі голову, як її повернути. А незадовго до прибуття на Істру я знову бачив уві сні того хлопця — і знову на ньому була лев’яча шкура. Так само й позавчора вночі. Обидва рази він їхав верхи на коні через Грані, час від часу розмовляв сам із собю незнайомою мовою, іноді співав пісні.
— Він їхав по Трактовій Рівнині?
— Ні, просто переходив з Грані на Грань крізь Ребра. І це, до речі, мене здивувало. Наскільки мені відомо, Івейнова шкура дає досить маґічної сили, щоб подорожувати Рівниною.
— Сила ще не все, — зауважила я. — Потрібні також і знання. Мабуть, хлопцеві їх забракло, щоб вийти на Рівнину.
— Може й так, — невпевнено мовив Ґуннар. — Хоча тоді я не розумію, як він міг упоратися зі шкурою. На ній були особливі чари, які не дозволяли користуватися нею нікому, крім нащадків Івейна. Щоб зняти їх, хлопець мав бути дуже сильним і вправним чаклуном… Гм, таким сильним, що йому ця шкура взагалі не знадобилася б.
— Чари міг зняти Женес, — припустила я. — А може, цей хлопець є Івейновим нащадком, нашим далеким родичем. За тринадцять сторіч змінилося чимало поколінь, а рід д’Івейнів завжди славився своєю плодючістю.
— Це правда, — погодився Ґуннар. — Мені навіть важко назвати бодай одну королівську родину в Лемоському архіпелазі, з якою ми не мали б кровних зв’язків. Якось я про це не подумав… А втім, це не так і важливо. Куди більше мене займає інше: що означають мої сни, чому вони мені сняться?
— Гадаю, вони означають саме те, що ти бачив, — сказала я. — Якийсь хлопець, імовірно, наш родич, заволодів лев’ячою шкурою, перебив купу зомбі, а зараз кудись прямує. Залишається з’ясувати суто технічні деталі: хто цей хлопець, де він узяв шкуру, як опинився в товаристві повсталих мерців і, нарешті, куди їде. Ну, а щодо того, чому тобі сняться ці сни, питання складніше. Одне з можливих пояснень полягає в спадковості. Ти — старший нащадок Івейна по чоловічій лінії і вже завдяки цьому маєш тісний зв’язок зі шкурою. А через неї — з хлопцем, який наразі носить цю шкуру.
Ґуннар у задумі потер підборіддя.
— Цікава думка. Але це швидше відповідь на питання „як“. А от „чому“ — в сенсі „навіщо“, „для чого“, „з якою метою“, — залишається незрозумілим.
— Я б теж хотіла це знати. І маю велику підозру, що ці твої сни стосуються не тебе одного, а й нас з Владиславом… До речі, як ти ставишся до того, щоб розповісти про них і йому?
— Жодних заперечень, — кивнув Ґуннар.
Я подумки покликала чоловіка, пояснивши, що йдеться про важливу справу. Владислав негайно вибачився перед Арно, підвівся з трави й підійшов до нас. Та щойно я почала розповідати йому, в чому річ, аж раптом у нашу розмову втрутився Баз, який у своїй котячій подобі скидався на мініатюрного барса.
— Гляньте-но! — пискляво крикнув він, вказавши передньою лапою в бік озера. — Мій таточко з глузду з’їхав.
По озеру плив Леопольд. Нас це не здивувало — на відміну від більшості котів, води він не боявся і плавав, як левіафан. Разом з тим, він цілком поділяв нелюбов своїх одномплемінників до всього надто мокрого, і лише крайні обставини могли змусити його добровільно полізти у воду.
— А що сталося? — запитала я у База.
— Не знаю. Тато сидів-сидів на березі, дивився-дивився в озеро, а потім шубовсть — і поплив. Здурів, словом.
Тим часом Леопольд доплив майже до середини озера, пірнув, за якийсь час виринув і швидко погріб назад до берега. Придивившись уважніше, я побачила, що в роті він тримає якийсь невеликий предмет.
Вибравшись на берег, Леопольд енерґійно обтрусився від води і потюпав до нас. Коли він наблизився, Владислав приголомшено прошепотів:
— Боже мій! Невже…
Я цілком поділяла його почуття — адже предмет, що його Леопольд стискав у зубах, був добре знайомий нам перстень з зеленкувато-жовтим каменем, схожим на хризоліт. Точнісьнько такий перстень понад рік тому я наділа на Сандрин палець, захистивши її від впливу Нижнього Світу. Тоді гадалося, що вона носитиме його недовго і при першій-ліпшій нагоді пройде процедуру екзорцизму, яка звільнить її від інфернальної залежності, а заразом знищить чаклунський дар, безнадійно зіпсований чорною маґією Женеса. Та коли з’ясувалося, що Сандра вагітна, було вирішено відкласти екзорцизм до пологів, щоб не зашкодити її дитині. Тому вона й далі носила перстень, ні на мить не знімаючи його, а на початку вересня зникла разом з ним. І от тепер він знайшовся — якщо не той самий перстень Бодуена, то його брат-близнюк, — і не десь-інде, а на Істрі, в озері неподалік родового замку князів Верховинських, звідки двадцять шість років тому Рівал де Каерден, на виконання Метрової вказівки, викрав двомісячного хлопчика, який згодом став моїм чоловіком…
Аж палаючи з нетерплячки, Владислав мало не силоміць вирвав з Леопольдового рота перстань і став оглядати його. Я простягла руку і торкнулася пальцем до гладкого камінця.
— Це він. Без сумніву, він. Бачиш цю подряпину?
— Так, бачу… Оце сюрприз!
— Я знав, що це вас зацікавить, — ображено мовив Леопольд, який, либонь, чекав, що ми на радощах кинемось обнімати його й гойдати на руках.
— Де ти… — почав був Владислав, але осікся. Ми на власні очі бачили, що кіт дістав перстень з озера. — Як ти його знайшов?
— Дуже просто. Пішов попити води й побачив на дні Сандрину каблучку. Ну й вирішив узяти її.
— Побачив? — недовірливо перепитала я. — Хіба перстень лежав біля берега?
— Звісно, ні. Майже посередині. А то якого б дідька я став туди плисти.
— Але як ти міг побачити його? Це ж далеко. Та й глибоко, мабуть.
— Авжеж, глибоко, — підтвердив Леопольд. — П’ять котячих довжин з хвостами, не менше. Проте ми, коти, дуже зрячі. А я особливо зрячий. — І він самовдоволено набундючився.
— Ти такий крутий, тату! — озвався Баз чи то захоплено, чи то іронічно, я так і не збагнула.
Леопольд грізно засичав на сина, і той, підібгавши хвоста, утік до свого господаря, Шако.
— Слухай-но, котику, — обережно почав Владислав. — Там, на дні, ти більше нічого не бачив? Маю на увазі, нічого особливого?
— Якщо питаєш, чи бачив я там Сандру, то заспокойся, її там немає, — відповів Леопольд. — Там була тільки її каблучка.
Владислав полегшено зітхнув і витер з лоба краплі холодного поту, які виступили в нього на думку про те, що на дні озера міг лежати не лише перстень, а й сама Сандра — до того ж, із його сином. Він розгублено подивився на мене й подумки запитав:
„Ти щось розумієш, Інно?“
„Не більше, ніж ти,“ — відповіла я. — „Проте не думаю, що з Сандрою сталося щось лихе. Найпевніше, після пологів над нею провели екзорцизм, і перстень став їй непотрібен. А оскільки з ним були пов’язані неприємні спогади, то вона просто пожбурила його в озеро.“
„Тут? На Істрі? Біля замку, де я народився?“
„Виходить, що так. Це неймовірно, але факт — а з фактами не сперечаються. Сандра була тут, і не виключено, що саме тут народила дитину.“
„Але чому? Навіщо?“ — Владислав мав геть приголомшений вигляд. — „І головне: невже вона знала, що тут моя батьківщина?“
