— І що тоді відчував?
— Мені було дуже незатишно. — Марк торкнувся долонею до своїх грудей, де перехрещувалися лев’ячі лапи. — Але я думав, що це просто страх перед незнайомим оточенням. Ми з Беа слабенькі чаклуни, а шкура дає нам відчуття впевненості в собі, захищеності. Коли вона поруч зі мною, а особиливо, коли на мені, я не почуваюся таким вразливим.
— У тім-то й річ, — сказав Ґуннар. — Саме про це попереджає в своєму заповіті король Івейн. Він пише, що шкура немов увібрала в себе всю його хоробрість, без неї він ставав безнадійним боягузом, лякався будь-якого гучного звуку або різкого руху, а в усіх довколишніх людях бачив ворогів, що жадають його смерті. Якось Івейн спробував був провести цілий день без шкури, але не зміг — під час прийому чужоземних послів він раптом запідозрив, що вони змовилися з вартою вбити його, тому забарикадувався за своїм троном і навідсіч відмовлявся виходити. Усе закінчилося тим, що один зі слуг збагнув, у чому річ, і швиденько приніс йому шкуру. Відтоді він не розлучався з нею ні на хвилю і дожив до глибокої старості, нікого й нічого не боючись. А от Ґавейну Третьому, єдиному з королів Ліону, що не послухався застереження свого предка, не так пощастило. Можливо, і він дожив би до глибокої старості, як Івейн, та, на жаль, з ним стався нещасний випадок. Одного разу після полювання він парився в бані, а один оскаженілий хорт схопив шкуру й затяг у лісові хащі. Пошуки тривали весь вечір і всю ніч, а на той час, як шкуру знайшли, Ґавейн із міцного сорокарічного чоловіка перетворився на сивого напівбожевільного дідугана, що боявся навіть власної тіні. Тож тобі, Марку, сліб берегти її, як зіницю ока. Вона дає тобі велику силу, проте за це доводиться платити.
Марк пощулився й щільніше загорнувся в шкуру.
— І що ж тепер робити? — жалісливо мовив він. — Мені ж доведеться повернути її законному господареві, теперішньому королю Ліону.
Теперішній король Ліону й законний господар шкури похитав головою:
— Щодо цього не турбуйся, він не вимагатиме її повернення. Тепер шкура належить тобі. Правда ж, Інґо?
У відповідь я лише мовчки кивнула, думаючи про своє.
— А я? — озвалася Беатриса. — Я ж також користувалася шкурою, коли жила в Марковім тілі.
Ґуннар розвів руками.
— От тут я нічого сказати не можу. Якщо шкура діє лише на тіло, на мозок, тоді з тобою все має бути гаразд. Та якщо на дух і на розум, то в цьому разі ти назавжди будеш прив’язана до брата і не зможеш відійти від нього далі, ніж на десять кроків.
— А це можна перевірити? Просто зараз?
— Так, звичайно. Нехай Марк відійде осторонь, а ми подивимось, як ти відреагуєш.
— Гарна ідея, — сказала я. — Відійдіть обоє — і ти, Марку, і ти, Ґуннаре. Перевіримо, а заразом Беатриса перевдягнеться. Це її вбрання нікуди не годиться.
На цьому й погодилися. Марк із Ґуннаром відійшли вглиб лісу, а я видобула із сумок комплект чистої білизни з вовняними колготками, свої запасні черевики, картату сукню, яку вдягала на привалах (а в дорозі носила штани), та теплу кофтину. Нітрохи не бентежачись через Леопольдову присутність, Беатриса стала перевдягатися.
— Ну як? — запитала я. — Щось відчуваєш?
— Та ніби нічого такого. Поки ви поруч, мені зовсім не страшно.
Беатриса вдягла сукню, підв’язалася паском і накинула на плечі кофтину. Моя одіж була завелика на неї, але в ній вона виглядала набагато краще, ніж у сорочці та каптані свого брата.
— Здається, непогано, — сказала я, оглянувши дівчинку з усіх боків. — Як гадаєш, Леопольде?
На мій подив, кіт спокійно відповів:
— За відсутності кращого, згодиться. — Він підбіг до Беатриси, потерся об її ноги, на які вона ще не встигла надягти черекики, й категоричним тоном оголосив: — Усе це дурниці! Ти Цвітанка. Просто не пам’ятаєш про це.
Дівчинка нахилилася, взяла Леопольда на руки й притислася щокою до його м’якої шерсті.
— Якщо хочеш, називай мене Цвітанкою.
„Інґо,“ — надійшла до мене Ґуннарова думка. — „Що там з Беатрисою?“
„Здається, нормально. Каже, що поруч зі мною їй нітрохи не страшно.“
„Тоді, схоже, вона не потрапила в залежність. Король Івейн у своєму заповіті пише, що страх через відсутність шкіри цілком іраціональний, безпідставний і жодною мірою не залежить від того, чи існує об’єктивна небезпека. Тож із дівчиною все гаразд.“
„Ну й слава Богу,“ — сказала я. — „До всіх її бід бракувало лише параної. Ви далеко відійшли?“
„Кроків на тридцять.“
„Цього досить?“
„Коли вірити Івейнові, то цілком.“
„Далі не йдіть, але поки не повертайтеся. Зачекаймо трохи, подивимось.“
„Гаразд… До речі, що ти думаєш про всю цю історію?“
Я зітхнула.
„Мені просто голова паморочиться. Я вже казала тобі що не вірю у випадкові збіги, а тут ці самі збіги одне одному на голову залазять. І шкура Івейна, що так вдало потрапила до рук Марка та Беатриси, і той факт, що вони виявилися нашими далекими родичами, завдяки чому змогли скористатися цією шкурою. Та й наша зустріч з ними — ми ж любісінько могли розминутися. І те, що зі мною поїхав ти — ця шкура ніби притягла тебе до себе. Може, ми так довго блукали поблизу Контр-Аґріса не з моєї вини… тобто не лише з моєї вини, а ще й тому, що мали з’явитися тут саме сьогодні, саме зараз. А про те, що трапилося з Беатрисою, я взагалі мовчу. Тут явно не обійшлося без втручання вищих сил, які
„Гм… А я думав, що Вишній Світ уникає прямого втручання в справи земні.“
„Дідька лисого уникає! Це все казочки, Ґуннаре. Хіба Великі, месії там різні або пророки — це не втручання?“
„Так, втручання,“ — визнав він. — „Але опосередковане.“
„Ай, дурниці! Усе це лише слова. Пряме, опосередковане — яка, власне, різниця. Мене цікавить інше: чи було вселення Беатриси в тіло Цвітанки чистою випадковістю, чи й до цього доклали руку
„Гадаєш, Веліал розгадав твій план і хотів під маскою Цвітанки підсунути тобі шпигуна?“
Кілька секунд я роздумувала над Ґуннаровим припущенням.
„Цей варіант теж вартий уваги. Хоча сумніваюся — останні кілька днів ми блукали довкола цієї Грані й кожної миті могли на неї потрапити. А тоді всі Веліалові плани зірвалися б. Найпевніше, моя хитрість спрацювала, і він не чекав моєї появи на Контр-Аґрісі. А шпигуна у Цвітанкинім тілі було призначено для Владислава. Вочевидь, Свен Ларсон або якийсь інший аґент у нашому оточенні доповів Веліалу, що Владислав дуже прихилився до найменшої зі своїх сестер і збирається забрати її з собою, а той вирішив скористатися цим. Якщо я не помиляюся в своїх здогадах, то через кілька днів після викрадення Цвітанки інквізитори якимсь чином напали на її слід — можливо, спіймали спільника відьми, який розповів їм про це лігвище, — і тепер поспішають сюди, щоб звільнити сестру Владислава. Якби не ми і не Марк з Беатрисою, вони б „урятували“ її від інсценованого відьмою жертвоприношення й повернули на Істру, а потім вона поїхала б з братом до Вічного Міста. І ніхто б не запідозрив, що ця дівчинка не та, за кого себе видає.“
„Так гадаєш?“
„Безумовно. Її неодмінно перевірили б на предмет можливої одержимості — і встановили б, що з нею все гаразд. А припустити переселення душ нікому й на думку не спало б. Поза тим, вона напевно б симулювала сильний нервовий розлад унаслідок викрадення й знущань з боку відьми. На це списали б і провали в її пам’яті, і зміни в характері та манерах, і різні дивацтва в поведінці. Любов, як кажуть, сліпа, а чоловіки, до того ж, люблять очима, тому Владислав продовжував би любити в Цвітанці ту дівчинку, яку знав до викрадення, дарма що після того вона сильно змінилася… А втім, хтозна. Можливо, в тіло дівчинки збиралися вселити талановиту актрису, що перебуває на службі в темних сил.“
„Цікава теорія,“ — сказав Ґуннар. — „І якщо ти маєш рацію, то найближчим часом тут слід очікувати
