інквізиторів. А може, й самого Владислава.“
„Атож,“ — підтвердила я. — „Сьогодні вони навряд чи з’являться, зате завтра або післязавтра вже напевно… Ну, гаразд, кузене. Бачу, Беатриса почуває себе нормально. Повертайтеся.“
За хвилину Ґуннар з Марком повернулись, і ми стали радитися, що робити далі. Беатриса пропонувала негайно піти до хатини й подивитися, куди все-таки ведуть сліди викрадачки. Марк не погоджувався з нею й пропонував зачекати до завтрашнього ранку. У мене склалося враження, що він цілком задоволений новим тілом сестри і не дуже хоче продовжувати пошуки попереднього.
— А як саме ти бачиш ці сліди? — поцікавилась я в дівчини.
— По-справжньому не бачу, — трохи повагавшись, відповіла вона. — Вони мені тільки ввижаються. Просто я відчуваю, куди йшла викрадачка, і в тих місцях, де вона була, у мене перед очима виникають такі собі примарні відбитки, ніби тут ступала її нога. Насправді ж вона їхала верхи — проте я все одно бачу сліди її ніг.
— Дивовижний феномен, — сказала я. — Що ж, узувайся й підемо до хатини. — Поглянувши на Марка, я пояснила: — Краще зробити це зараз, бо завтра можуть наскочити спільники відьми.
Хлопець неохоче кивнув.
Беатриса взула мої черевики, потім знову взяла Леопольда на руки й запитала:
— Котик піде з нами?
— Звичайно, піду, — відповів сам Леопольд. — Має ж хтось вас захищати. А кицьки мені допоможуть.
Так і вирішили. Коня Вулкана та всі наші речі ми залишили в лісі, а кота й кішок понесли із собою. Дійшовши до хатини, Беатриса вказала на місце трохи праворуч від убитої кози:
— Ось тут трохи натоптано. Гадаю, викрадачка спішилася і зняла з коня поклажу. Потім увійшла до хатини й більше звідти не виходила.
— А де ж тоді її кінь? — промовив Ґуннар. — Навіть два коня — її та лейтенанта Ларсона.
— Ларсон міг поїхати далі, — зауважила я. — Беатриса ж не бачить його слідів. А другого коня, мабуть, забрав із собою.
— Ні, пані, — заперечив Марк. — Гадаю, що кінь викрадачки залишився тут і бігає десь у лісі. Коли коза стала з ревінням ганятися за Кариною, то відьма вибігла заспокоїти її й зовсім не була готова до нападу. Схоже, вирішила, що з лісу повернувся кінь викрадачки.
— Гаразд, приймається, — сказала я. — Беатрисо, ти точно певна, що викрадачка не виходила з хати? Ні через двері, ні через вікна?
— Через двері не виходила. А через вікна… Ми оглядали з усіх боків, і жодних слідів я не помітила.
Про всяк випадок ми обійшли довкола хатини, проте й цього разу Беатриса не виявила слідів викрадачки. Схоже, вона й справді не виходила з відьминого лігвища… або ж у середині з нею сталося щось таке, після чого вона вже не залишала видимих для Беатриси слідів. Судячи з усього, така сама думка спала й Маркові, однак він утримався від її висловлення.
З відчинених дверей хатини несло таким смородом, що я воліла б стати на прю з цілою армією Кощіїв Безсмертних, ніж заходити туди. На жаль, поблизу не спостерігалося жодного Кощія, тож волею-неволею довелося ввійти. Котів ми лишили зовні, пояснивши незадоволеному Леопольдові, що на нього покладається відповідальна місія — стояти на чатах і негайно попередити нас, якщо до хатини хтось наблизиться. Кіт з усією відповідальністю поставився до цього доручення і разом з кицьками зачаївся в траві.
Ми ввійшли до хатини, спустилися драбиною до підвалу і пройшли до сусіднього підземного приміщення, що слугувало відьмі чимось на зразок капища.
— Ось тут, — Беатриса вказала на накреслену на підлозі пентаграму, — лежало моє… тобто Цвітанкине тіло. А слід веде сюди. — Дівчина пройшла у віддалений кут приміщення й зупинилася перед кам’яною стіною. — От і все, — в її голосі пролунав відчай. — Далі нічого немає. Вона ніби здиміла.
Я задіяла свій чаклунський зір і пильно обстежила приміщення, але нічого підозрілого не виявила. Стіна була як стіна, підлога як підлога, жодних ознак таємного ходу не спостерігалося.
— Вочевидь, тут викрадачка скористалася Колодязем, — нарешті сказав Марк.
Беатриса заперечно похитала головою:
— Ні, це неможливо. Якщо вона хотіла піти по Колодязю, навіщо їй було спіскатися в підвал і тягти сюди свої речі? Тут явно щось інше.
Я теж так думала. Щось у цьому кутку капища, де обривалися сліди викрадачки, мені не сподобалося. Що саме — збагнути не могла. Це був не здогад, не спостереження, а радше неясне передчуття.
Я підійшла до „вівтаря“, роздивилася зібрані в ньому предмети і знайшла серед них те, що, загалом, очікувала знайти — помережану вигадливою різьбою палицю з чорного дерева, дуже схожу на ту, яку мав свого часу Женес де Фарамон, але трохи менших розмірів. Я вже знала, що цей інструмент називається Ключем Вивільнення. Як і переважна більшість маґічних артефактів, він не знав різниці між звичайними чарами, що спиралися на вроджену чаклунську силу людини, та чорними — що живилися з енерґетичних джерел Потойбіччя. Ключем могли користуватися всі чаклуни — як звичайні, правильні, так і слуги Нижнього Світу.
Сторожко взявши палицю до рук, я повернулася до своїх супутників і сказала:
— Зараз ми дещо перевіримо. Будь ласка, відійдійть убік і приготуйтеся за моєю командою втікати звідси.
Побачивши в моїх руках палицю, Ґуннар нараз збагнув, щo я збираюся робити.
— Сподіваюсь, ти будеш обережна?
— Не турбуйся, кузене. Щоб викликати Прорив, замало просто відкрити тунель. Тож усе буде гаразд.
Ґуннар і діти відступили від кутка. Я встромила в земляну підлогу палицю в тому самому місці, де, за словами Беатриси, обривалися сліди викрадачки, і повільно, по складах, проказала закляття його активації. Ключ слабко засвітився, земля під ним прогнулася, утворивши невелику конічну вирву півтора метри завширшки.
— Боже мій! — прошепотів за моєю спиною Марк. — Це Інфернальний Тунель, так?
— Атож, — відповіла я й витягла палицю. Простір усередині вирви застелила непроглядна чорнота. — Тепер ясно, як зникла викрадачка.
— Вона подалася в пекло? — с тремтінням у голосі запитав Ґуннар.
— Найпевніше, просто перемістилася на іншу Грань, — відповіла я. — Але для нас це нічого не міняє. Ми все одно не зможемо з’ясувати, куди веде тунель. Залишається тільки знищити його.
— Ні! — вигукнула Беатриса. — Так не можна! Я мушу повернути своє тіло.
Перш ніж я встигла відреагувати, вона стрімголов промчала повз мене, вступила у вирву, і тієї ж таки миті її поглинула чорнота.
— Беа, назад! — запізніло скрикнув Марк. — Не йди, повернися!
Він кинувся до вирви. Я спробувала зупинити його, та хлопець з несподіваною силою відштовхнув мене, я не встояла на ногах і, вже падаючи додолу, побачила, як він зникає в Інфернальному Тунелі слідом за сестрою.
Ґуннар негайно підбіг до мене, нахилився й допоміг підвестися.
— Все гаразд, кузино?
Я слабко кивнула, потираючи забите місце, і в цілковитій розгубленості подивилася на вирву, де вирувала потривожена Марком та Беатрисою чорнота.
— Господи! — прошепотіла я. — Що ж я накоїла?! Як я могла це допустити?…
— Ти не винна, Інґо… — спробував був утішити мене Ґуннар, проте я урвала його.
— Ні, винна! Я не повинна була відкривати тунель при Беатрисі. А тепер… — Я рвучко відсторонилася від Ґуннара. — От що, кузене. Швидко піднімайся нагору, забирай котів і йди до лісу. Чекайте мене там. Якщо… якщо не повернуся, за день-другий тут мають бути інквізитори. Дождіться їх.
У його очах застиг жах.
— Інґо, не смій!
— Я
