шкодую, що залишилась тоді у Вічному Місті. Я вчинила, як безсовісне, еґоїстичне дівчисько. Ти колись пробачиш мене?
— Звичайно. Я
Кристина трохи відступила від Сандри і зміряла її захопленим поглядом.
— Ти ще погарнішала, ти зовсім… — Раптом вона замовкла, звернувши врешті увагу, що Сандрина маґічна аура, яка раніше була пригнічена дією персня Бодуена, тепер узагалі зникла, а самого персня більше не було на середньому пальці її руки.
Сандра сумно всміхнулася:
— Ну що, помітила?
— Ой, дорогенька! — промовила Кристина, дивлячись на неї із щирим співчуттям. — Над тобою провели екзорцизм?
— Не зовсім.
— Як це?
— Ну… двома словами всієї історії не розповісти. Потерпи трохи, гаразд? Скоро про все дізнаєшся.
— Гаразд, — неохоче погодилася заінтриґована Кристина.
— Ти, мабуть, хочеш помитися з дороги? — запиала Сандра.
— Ще б пак. Не відмовлюся.
— Тоді можеш прийняти душ. Або скупатися разом зі мною в озері. Це недалечко, лише п’ять хвилин ходу.
Кристину більше приваблював гарячий душ, за час подорожі їй добряче набридло миття у природних водоймах, проте вона розуміла, що Сандра чекає іншої відповіді, тому сказала:
— Добре. Скупаємося в озері.
— От і чудово. Зараз підемо, я лише візьму рушники і все таке інше.
Сандра квапливо познайомила її з рудоволосою жінкою на ім’я Ельвіра, яку чи то жартома, чи то серйозно назвала своєю дуеньєю, і забігла до будинку. Кристина обмінялася з Ельвірою кількома ввічливими фразами, а Едвін ван дер Мер тим часом познімав з обох коней поклажу. За хвилину повернулася Сандра з перекинутою через плече сумкою, звідки визирав краєчок ворсяного рушника. В іншій руці вона тримала конверт із щільного паперу сіруватого кольору.
— Я прихопила для тебе чистий одяг і взуття. Гадаю, ти захочеш перевдягтися.
— Авжеж. — Кристина швидко поглянула вниз, на свій запилюжений дорожній костюм. — Знала б ти, як мені набридли ці штани та чобітки.
— Знаю, — розсміялася Сандра. — Ти ж у нас теплична квіточка. — Відтак подивилася на Ельвіру. — Будь ласка, подбайте про Кристинині речі. І не треба йти за мною — тепер я не сама.
Ельвіра незадоволено стисла губи, та все ж згідно кивнула:
— Так, пані.
Сандра з прикрістю зітхнула:
— Сільки разів я повинна просити вас, щоб ви не називали мене… Та ну вас! — Вона запхала конверт до бічної кишені сумки і повернулася до подруги. — Ходімо, Кристі. На щастя, ти вже тут. Тепер принаймні одна людина звертатиметься до мене на ім’я, а не називатиме пані.
— А чому тебе так називають? — поцікавилася Кристина, коли Елівіра повела навантаженого речами отця Едвіна до будинку.
— Це частина тієї ж довгої історії. Коли скупаємося, розповім… Ну, ходімо вже.
Взявшись за руки, дівчата рушили вузькою стежиною вглиб гаю. Якись час ішли мовчки, просто обмінюючись усмішками і не в змозі добрати слів, щоб у повній мірі висловити свою радість від зустрічі. Нарешті Кристина спитала:
— То ти тут живеш?
— Якщо маєш на увазі цю Грань і цю хатину, то ні. Я мешкаю по той бік Завіси, на Основі.
— Ага, я так і думала.
— Але часто буваю тут. По кілька годин на день. Із міркувань безпеки я не виходжу за межі нашої земної садиби, а на цій Грані можу гуляти де завгодно і скільки завгодно. Для мене навіть побудували хатину, щоб я з дитиною могла перечекати тут день-другий, якщо раптом доведеться залишити садибу. Як ти, мабуть, знаєш, у кожній своїй точці Основа межує з нескінченною кількістю Поясних Греней, тому цілком виключено, що переслідувачі вийдуть саме на цю Грань. Буферний Пояс — ідеальний сховок.
Кристина мовчки кивнула. Такі випадкові збіги, малоймовірні в інших місцевостях, на Поясних Гранях були взагалі неймовірними — і не лише в буденному розумінні цього слова, а й у строго математичному.
— Щоправда, раніше мені було нудно самій або в товаристві моїх дуеній, — вела далі Сандра. — Вони, загалом, гарні жінки, але надміру серйозні і ставляться до мене аж надто… шанобливо. Та тепер зі мною будеш ти, і я… Ти навіть не уявляєш, Кристі, яка я рада!
— Я також рада, Сандро. Тільки після твого від’їзду я збагнула, що більше ніколи не матиму такої близкої подруги. Відчувала себе самотньою, нікому не потрібною. Вже перестала сподіватися, що ти пробачиш мою легкодухість, що захочеш бачити мене. Аж тут отримую від тебе звістку! Я мало не збожеваліла від щастя. Не могла чекати ні секунди й відразу поїхала до тебе.
— Так, — кивнула Сандра. — Мені казали, що ти залишила палац посеред ночі.
Кристина зітхнула.
— Але це не допомогло мені приїхати до тебе раніше. Хто б міг подумати, що на поїздку з Вічного Міста до Основи доведеться згаяти понад три місяці! Добру чверть довжини Маґістралі нам довелося їхати по дикій Рівнині… А все через ці дурні перевірки!
— Ти знаєш, чим вони були викликані?
Дерева перед ними зненацька розступилися, і дівчата вийшли на галявину перед озером, у яке з невисокої скелі падали потоки води.
— Так, уже знаю. Отець Едвін розповів.
— Отже, я виграла! Ельвіра наполягала, що він нічого тобі не скаже, а я заперечувала, що не можна провести з людиною так багато часу і жодним словом ні про що не обмовитися.
Кристина знизала плечима.
— Ну, не знаю. Схоже, що ти все-таки програла. Отець Едвін згадав про батьківщину Владислава лише за хвилину до того, як ми під’їхали до твого будиночка. Це не можна назвати „обмовився“ — просто він вирішив, що наша подорож завершилася. А до того навіть не називав твого імені.
Сандра зупинилася неподалік берега і поставила на землю сумку.
— Тоді я програла. Отець Едвін дивна людина. — Вона видобула із сумки ковдру, розстелила її на траві й кинула поверх неї два великі рушники. — То ти зовсім не в курсі останніх подій?
— Яких?
— Два місяці тому Інґа кинула Владислава і втекла світ поза очі. Її досі не знайшли.
Кристина приголомшено втупилася в неї.
— Та що ти кажеш?!
— А от уяви собі! Відтоді всі Інквізиція стоїть на рогах, землю риє в пошуках Інґи — та все безрезультатно. До речі, саме тому на останньому відрізку Маґістралі вам довелося знову повернутися на Рівнину. Наші люди вчасно пепередили отця Едвіна, що от-от відновляться перевірки.
Кристина розгублено труснула головою.
— Ні, це неймовірно! Інґа з Владиславом були такою чудовою парою. Вона, звичайно, стерво — але ж не до такої міри!
Сандра сумно всміхнулася:
— Інґа кинула Владислава не тому, що знайшла іншого. Я підозрюю, що вона втекла від нього з тієї ж причини, що і я.
— Як це? Вона що — теж чекає дитину?
— Ні-ні, тут зовсім інше. Тоді я не сказала тобі всієї правди, не могла сказати. Певна річ, я втекла передовсім для того, щоб сховати дитину від Веліала, але це була не єдина причина моєї втечі. Якби найсвятіший Іларій просто пообіцяв мені захист своєї церкви, я б не погодилася з його планами і залишилася під крильцем Інквізиції. Але він дещо розповів мені про Владислава, і я… Гаразд, Кристі, спершу давай скупаємося, а вже потім продовжимо нашу розмову.
