Коли дивишся в безодню

— Ти відчуваєш у собі зміни?

— Відчуваю.

— Ну, і як?

— І прекрасно, і моторошно водночас. У мені стільки незбагненного, я почуваю в собі таку неймовірну силу, такі надзвичайні можливості… Я боюся, Інно. Боюся ще щось утнути. Страшніше, ніж те, що ми вже накоїли.

— Не бійся. Дядечко Ференц допоможе розібратися з нашою могутністю. Адже Метр призначив його нам за вчителя.

— А він так злякався цього призначення. Він просто нестямився зі страху.

— Ще б пак! Йому буде непереливки, навчаючи людей, чия сила на багато порядків перевершує його власну. Людей, що здатні згасити сонце. І це ще не межа… Щоправда, ми не такі могутні, не такі всесильні, не такі всевидющі, якими були Великі. До того ж, оволодівши Духом, ми не отримали тих знань, що їх мали Великі. Нам доведеться все осягати самим, діяти методом спроб та помилок. Це плата за нашу людяність — втім, як на мене, плата незначна. Ми лишилися людьми, і це найголовніше. І, може, не тільки для нас, а й для всього земного світу.

— Цікаво, — промовив Владислав. — Чи передбачав це Метр?

— Поза будь-яким сумнівом. Пригадай, що він говорив регентові. „Вони — єдині, вони — одне ціле! Вони не відмовляться одне від одного, не зможуть відмовитися“. Це про нас — про те, що сталося з нами. Ми з тобою відчували себе одним цілим, ми не могли відмовитися одне від одного, від нашого кохання, ми не дозволили Вселенському Духові позбавити нас людяності і всупереч усьому лишилися людьми. Гадаю, саме в цьому й полягав головний задум Метра… Ні, я не просто думаю. Я цілком упевнена.

І тут ми почули Голос. Точніше, не почули, а — як би це сказати? — сприйняли, мабуть. Голос, що прийшов з безкраїх просторів Всесвіту, спілкувався з нами не словами і не зоровими образами, а фундаментальними інформативними символами, на зразок логічних одиниць та нулів. А проте, ми легко його зрозуміли.

— Саме так, — ствердив Голос. — Якраз цього прагнув мій син Деметріос, якого ви звете Метром. Спорідненість ваших душ, поєднаних коханням, подолала відчуження Вселенського Духа від земної плоті, злютувала їх в одне ціле. Відтепер ця частка мене належить вам і всьому вашому світові, який з цієї миті перестав бути пасивним заручником моїх спроб удосконалити Всесвіт і самого себе. Безліч разів я створював земний світ, та щоразу він руйнувався під натиском Первісного Хаосу, і мені доводилося створювати його знову й знову. Один цикл Буття змінювався наступним, а між ними були періоди Пітьми та Небуття. Проте я знав, що колись це фатальне коло розімкнеться і перетвориться на нескінченну спіраль. Я терпляче чекав цього дня — і ось, нарешті, він настав!

— І що ж буде далі? — спитали ми.

— Це залежить від вас зокрема і від усього людства загалом. Доба Великих закінчилася, тепер настав Час людства. Віднині ви самі собі господарі й вільні обирати свій дальший шлях самостійно. Ваше майбутнє — у ваших руках.

— А якщо ми раптом помремо…

— Ви покинете земний світ тільки тоді, коли самі захочете цього, і я радо прийму вас до себе. Після вас залишаться ваші нащадки, що продовжать почату вами справу. Зерна мої вже посіяно на землі, вони швидко дадуть сходи, і ніяка сила не годна викоренити Вселенський Дух серед людей.

— Отже, у нас будуть діти? — вихопилось у мене.

— Певна річ, будуть. Ваша несумісність, про яку говорив мій син Веліал, справді мала місце, тут він не збрехав. Проте Вселенський Дух подолав її, і відтепер ви можете мати стільки дітей, скільки забажаєте.

— Веліал теж твій син? — здивувались ми.

— А що ж ви думали? Ви всі мої діти, зокрема й Веліал. Він не той син, яким можна пишатись, але дітей не обирають і їх не зрікаються. На жаль, я створив далеко не ідеальний світ, хоч і дуже старався. Можливо, вам вдасться покращити його.

— А як же ти?

— Всесвіт неосяжний, тому нема межі моєму вдосконаленню. За минулі цикли у мені накопичилося багато Хаосу, я позбудусь його, створю в інших вимірах новий світ земний — і так буде до нескінченності. Коли ви гадаєте, що звільнилися від мене, то помиляєтеся — це я звільнився від вас.

— То ти покидаєш нас?

— З вами моя частка, а отже, і весь я. Доки діти малі, батьки піклуються про них, доглядають їх. Ставши дорослими, діти вже не потребують батьківської опіки, але їхній зв’язок з батьками не розривається ніколи. Просто характер цього зв’язку змінюється, стає іншим.

— А проте, — зауважила я, — ти прислав у наш світ нового месію.

— Це зробив не я, а Вишній Світ, також створений мною. Я не підтримував ідеї нового Пришестя, але й не став перешкоджати її здійсненню. В результаті це зіграло на руку планам мого сина Деметріоса. Він знайшов для посланця Небес кориснішу роль, ніж бути Вчителем і Спасителем. Ти знаєш про це, Інґо.

— Знаю. Та якщо вірити деяким людям, месія відродився в іншій дитині…

— І це правда. Той малюк ще має знайти своє місце в земному світі. Йому доведеться нелегко, бо людство вже вийшло з дитячого віку і більше не потребує ні наставників, ні вихователів.

— Я не зовсім розумію, про що ви говорите, — трохи спантеличено мовив Владислав. — Та хіба не ти, Вищий Розум, відповідальний за всіх месій та пророків, що приодили в світ земний? Хіба не ти Бог?

— Я волію називати себе Творцем, Конструктором. А що ж до моральної, етичної складової ваших уявлень про Бога, яка вам, людям, видається важливішою, ніж світотворча, то вона цілком належить людству, вона породжена самим вашим буттям. Тим самим буттям породжено й Вишній та Нижній Світи, які є продовженням світу земного, його проекціями на ваші власні судження про Добро та Зло. І в цьому плані люди в більшій мірі є Богом, ніж я сам.

— Якщо Нижній Світ породжений самими людьми, — мовив Владислав, — то чи не можна зовсім його знищити?

— Ні, не можна. Адже він, як і Вишній Світ, знаходиться в кожному з вас, він прикра, але невід’ємна частка вашого існування. Вся суть земного життя полягає в протистоянні Добра та Зла, і вся історія людства є безперервною боротьбою цих двох стихій. Світло існує тому, що є темрява. Краса тому тішить вам око, що існує потворність. Так само й пізнати Добро можна лише в порівнянні зі Злом, а без дисґармонії Хаосу вам не осягнути досконалості Космосу. Ви збагнули?

— Так, збагнули.

— А тепер виправте свій недогляд на Основі, поверніть на небо сонце, а потім беріться до справ — їх ви маєте багато. Фатальне коло розімкнулося, але битва за наступне тисячоліття людства триває. Щасти вам, люди, діти Неба і Землі!

Голос стих.

Ми з Владиславом стояли на балконі й дивилися в небо.

Зорі сяяли в синій порожнечі й вабили нас до себе.

Та це був не той Поклик, що мордував Метра й решту Великих упродовж багатьох тисячоліть, перетворюючи їхнє земне життя на нескінченну муку.

Це було звичайне людське прагнення до всього загадкового й незвіданого.

Ми почували дивовижну, хвилюючу єдність з усім світом — земним і небесним.

Ми — люди, діти Неба та Землі.

— Як це прекрасно! — зачаровано промовила я.

— Атож, прекрасно, — погодився Владислав. — Та буде ще краще, коли ми повернемо людям день.

— А ми зможемо?

— Звісно, зможемо. Ми мусимо.

Ми взялися за руки і разом промовили:

— Хай буде день!

І був день.

І була Земля.

І було людство.