Світ завмер. Час зупинився. Простір згорнувся у сколапсовану точку. Межі Всесвіту стислися до границь моєї свідомості. Довкола не було нічого — навіть самого „довкола“ не існувало. Була лише я, а в мені були темрява й пустота…
Із цієї темряви, з цієї пустоти я почула тихий, вкрадливий голос:
— Ну от, Інґо, настав момент істини! Пам’ятаєш нашу розмову в Колодязі? Тоді я провіщав, що рано чи пізно тобі знадобиться моя допомога. Також я обіцяв допомогти й Владиславові, та, на жаль, це понад мої сили. Він безнадійний і невиправний, він від самого початку був приречений. А ти ще можеш урятуватися.
— Як? — вихопилось у мене проти моєї волі.
— Ти добре знаєш, як. Довірся мені, довірся моїй силі, прийми її всією душею, і вона захистить тебе від Вселенського Духу.
— А потім? Я просто проміняю одне рабство на інше.
— Не кажи так! Замість рабства ти здобудеш свободу — повну, необмежену. Ти народжена не для служіння, а для влади, і отримає її скільки забажаєш. Ти пануватимеш над розумами, душами та тілами мільйонів і мільярдів людей, тобі поклонятимуться, як богині, а твоє ім’я прогримить по всьому світові. При цьому ти не позбудешся своєї людяності, Нижній Світ не вимагатиме від тебе такої жертви. Залишайся людиною, залишайся жінкою, живи, мрій, кохай…
— Кого? — запитала я. — Кого я кохатиму? Навіщо мені взагалі кохання, якщо я втрачу Владислава, якщо він перетвориться на холодну, незворушну істоту, не здатну до любові та ненависті? Навіщо мені життя, сповнене даремних страждань і марних сподівань? Навіщо мені здатність мріяти, якщо мої мрії ніколи не здійсняться?
— Зараз ти у відчаї, Інґо. Я чудово розумію тебе. Але прошу, не піддавайся хвилинному пориванню, не дозволяй емоціям впливати на твій вибір. Твоє життя лише починається, ти ще мало побачила й пережила, щоб судити про сенс свого існування. Тільки дурень вважає, що в життя є лише один-єдиний сенс.
— Тоді я дурна, бо справді так вважаю. І ти не переконаєш мене, Веліале, навіть не сподівайся. Владислав — це сенс, мета і суть усього мого життя. Я заприсяглася бути з ним завжди і в усьому — в щасті та біді, в горі й радості, в здоров’ї та немічі — і дотримаю свого слова. Я розділю його долю, хай яка вона жахлива, і в останню мить нашого людського існування ми будемо разом, ми будемо єдині. Забирайся, лукавий, я більше не хочу тебе слухати. Геть звідси!
— Що ж, Інґо, ти обрала свою долю. Прощавай.
Світ зрушив. Час пішов…
А потім був жах — глибокий, панічний, невимовний. Він проймав кожну частинку мого єства, шматував свідомість на клапті, думки розліталися в безладі, немов сполохані куріпки.
Я не хотіла ніякої маґії — ні чорної, ні білої, ні сірої. Я не хотіла ставати Великим, я хотіла бути просто людиною, хотіла жити по-людському, хотіла радіти життю, хотіла страждати, хотіла кохати…
Владе, любий мій, коханий! Не покидай мене, не змінюйся, залишайся людиною — таким, який ти є, яким я тебе люблю…
Тримай! Тримай мене, рідний, не дай мені змінитися, допоможи лишитися людиною — такою, яка я є, якою ти мене любиш…
Господи, змилуйся! Це жорстоко, це безсердечно! Я не хочу могутності, здобутої такою ціною. Я хочу лише одного — щоб мені дали спокій…
І був спокій…
І була тиша…
І було забуття…
…Мене розторсав Владислав. Я розплющила очі, підвелася, спираючись на лікті, й роззирнулася довкола. У довколишньому напівмороці розгледіла знайомі обриси спальні наших апартаментів у королівському палаці. Як ми потрапили сюди з далекого Аґрісу, я не знала і наразі з’ясовувати не збиралася. Це питання займало мене менше за все — були й важливіші проблеми…
Я лежала на підлозі біля ліжка. Поруч зі мною сидів Владислав. За вікном була ніч.
Але ніч була незвичайна.
Ніч була гамірна, наче день.
Багатоголосий гамір, що долинав знадвору, був сповнений переляку, тривоги, спантеличення, розгубленості…
— Інно, — розпачливо прошепотів Владислав. — Що ми накоїли?!
Я труснула очманілою головою і нараз збагнула, щo ми накоїли. Ніч була штучна, створена нами!
На тій довготі Грані Палатина, де стояв королівський палац, зараз ішла друга по півдні, проте сонця на небі не було. Його не затуляли ні хмари, ні будь-які космічні тіла, воно просто
— Ми захотіли спокою й тиші, — пошепки мовила я. — А спокій і тиша асоціюються з ніччю…
— І сонце щезло…
— Ні, не щезло, — уточнила я. — Воно перебуває там, де й раніше, але його випромінювання цілком перейшло в невидимий інфрачервоний спектр. За нашим бажанням…
— Ми — Великі, — приречено констатував Владислав.
— Тільки не це! Господи, тільки не це!!!
— Це правда, Інно, не обманюй себе. Ти чудово розумієш, що ми стали Великими, — похмуро промовив він, зводячись на ноги. — Бачить Бог, я не хотів цього.
— І я не хотіла… — гірко зітхнула я, почуваючи себе приреченою на смерть. Навіть гірше ніж на смерть — на втрату людяності…
Владислав допоміг мені підвестися. Взявшись за руки, ми вийшли на балкон.
Ми не дивилися вниз — на стурбованих, спантеличених, наляканих і нажаханих людей.
Ми дивилися в чисте зоряне небо.
Поклику не було.
Поки що не було…
— Інно, — запитав Владислав, — ти ще любиш мене?
— Люблю, — відповіла вона впевнено. — А ти?
— Я теж люблю тебе, — сказав він і пригорнув мене до себе.
Я підняла до нього обличчя:
— Поцілуй мене любий. Може… Може, це востаннє.
Наш поцілунок був довгий і жагучий. Потім ми поцілувалися ще раз, і ще, і ще…
Як завжди, мене охопила солодка, п’янка млість, а груди затопила тепла хвиля безмежного щастя. Від колишньої приреченості й душевної пустки не лишилося й сліду. Я перестала думати про майбутнє і жила лише однією миттю — тією, що була зараз…
Коли Владислав трохи відсунувся від мене, його очі радісно сяяли.
— Ми не Великі, Інно! Ми не Великі — ні!
— Ти хочеш сказати… — з полохливою надією промовила я.
— Невже ти не відчуваєш?! Зазирни в себе — ми люди й людьми зостанемося. Вселенський Дух не в’язень у нашім тілі, він з’єднався з плоттю, став невід’ємною часткою нашого єства. Ми — єдність плотського й духовного, єдність якісно інша, ніж решта людей, та все ж єдність! Зовсім не так було з Великими — їхні душі існували окремо від тіл… Ми люди, Інночко, люди. Чуєш!
Я зазирнула в себе — це була правда.
Я припала до чоловікового плеча й тихо заплакала. Він ніжно гладив моє волосся, а по його щоках котилися сльози — сльози радості й полегшення.
— Я такий щасливий, рідна… Я ніби прокинувся від якогось страхітливого сну… — Не в змозі далі стримуватися, він схлипнув.
За хвилю я запитала:
