скоряється моїй волі. Цілком несвідомо я взяла його під свій контроль, щоб захистит чоловіка.
За кілька секунд, на мою величезну радість, Владислав ворухнувся. Сили швидко повернулися до нього, він підвівся й тут-таки перебрав на себе керування мечем.
„Інно?!“ — надійшла до мене його радісна й зачудована думка. — „Це ти?“
„Тримайся, Владе! Я йду до тебе!“
Наші душі та розуми злилися в єдину істоту, разом ми відчули себе в сто, в тисячу, в мільйон разів сильнішими, ніж нарізно. З двох боків ми почали завдавати начисті нищівних ударів, пробиваючись назустріч одне одному. Вогнище Прориву і далі вивергало мерзотних тварюк, та тепер їхні лави рідшали швидше, ніж прибувало поповнення. Від нас обох виходило блакитне світло, що незабаром накрило своїми хвилями всю галявину, і люте гарчання почвар змінилося тисячоголосими криками аґонії. Чимало з тих, що були ближче до перефирії Прориву, дременули в ліс, і незабаром звідти долинули дикі, нелюдські, сповнені муки зойки.
„Либонь, напали на своїх,“ — прокоментував Владислав, продовжуючи вражати нечисть могутніми ударами осяйного меча. — „Ліс просто кишить чоними чаклунами. Вони влаштували засідку, щоб відрізати нам шлях до відступу.“
„А де твої супутники?“ — запитала я. — „Де Баз? Усі загинули?“
„На щастя, не встигли. Загинуло лише двоє — Дай Чжень та зрадник, що вбив його, а потім порішив себе. Решту загону разом з котами я вчасно відправив у Колодязь. Тіло Дай Чженя також…“
Владислав замовк і ще з більшим завзяттям став прорубувати собі шлях крізь лави нечисті. Нас уже розділяло не більше півсотні кроків.
Мені навперейми кинулася величезна летюча потвора, схожа на покруча доісторичного птеридактиля з казковим Змієм Гориничем, але ще моторошніша й огидніша. Її червоні очі палали несамовитою злобою.
— Інґо! — пронизливо прокаркала вона. — Ти не повинна тут бути!
— А проте я тут! — відповіла я й викинула вперед праву руку.
З моєї долоні вихопився сліпучо-яскравий промінь і пронизав чудисько наскрізь. Охоплене ядучо- зеленим полум’ям, воно стало каменем падлати вниз, і до мене долинули його останні думки:
„Звідки ти взялася, Інґо? Невже Господар знову прорахувався?…“
Розсіяним ударом я змела зі свого шляху ще пару дюжин летючих потвор, і нарешті Леопольд м’яко приземлився поруч із Владиславом. Я помітила, що куртка на чоловіковій спині, куди встромила свої кігті пекельна тварюка, роздерта на шмаття, але крові, як не дивно, ніде не було. Також були відсутні бодай найменші сліди ран на потилиці, хоча я на власні очі бачила, як туди вгризлися гострі ікла почвари…
Втім, усе це я відзначила мимохідь, без роздумів, бо ситуація не сприяла розв’язанню головоломок. Зараз належало діяти — і то чимшвидше. Я негайно поставила довкола нас силовий бар’єр, що мав протриматися принаймні хвилину, і звернулася до чоловіка:
— Сідай, Владе. Забираймося звідси.
— Я не можу, Інно. Цвітанка…
— Її тут немає, це пастка.
— Знаю. Але мушу переконатися…
— Тобі немає в чому переконуватися! Цвітанка давно в безпеці. Я врятувала її ще три дні тому.
— Справді? — недовірливо запитав він. — Ти не дуриш мене?
— Чесне слово! Скоро ти її побачиш.
— Підтверджую, — сказав Леопольд. — Інна нічого не вигадує. Ми справді врятували Цвітанку… Ну ж бо, сідай!
Отримавши це запевнення, Владислав негайно вклав меча в піхви, заскочив на круп Леопольда й міцно обхопив мене за талію. З моїх грудей вихопилося щасливе зітхання. Боже, як я зіскучилася за його обіймами!…
— Їдьмо, котику! Вези нас до Цвітанки.
Тварюки розтрощили силовий бар’єр, та було вже запізно. Наступної миті ми залишили цю безрадісну Грань на поталу пекельним вилупкам, а самі помчали вперед крізь сизу імлу.
— Що діється, Інно? — прокричав мені на вухо Владислав. — Де ми?
— Не маю уявлення. Це робить Леопольд, але як — сам не знає. Просто вміє, і квит. Уміє те, що недоступно навіть вищим маґам.
Відклавши подальші розпитування на потім, Владислав прибрав убік моє волосся і припав до моєї шиї довгим поцілунком.
„Інночко! Як же мені бракувало тебе!“
„Я теж кохаю тебе, Владе. Пробач, любий. Пробач, що втекла від тебе.“
„Але чому ти це зробила? Чим я тебе образив? Чи, може… чи ти мене розлюбила?“
„Ні, нізащо! Я… просто я дурепа! Я повірила Веліалу, що моє кохання згубить тебе…“
„Що за дурниці?!“ — щиро здивувався він. — „Як ти могла повірити в таку маячню?“
„На жаль, це не зовсім маячня. Ще до народження мене було призначено нижньому Світові, а ти… ти такий чистий, невинний, безгрішний…“
„Облиш, Інно! Не ідеалізуй мене. Я ж не янгол, а просто людина. Людина, що нестямно кохає тебе і не може без тебе жити.“
— Ми вже наближаємося, — втрутився в наш мовчазний діалог Леопольд. — Тримайтесь міцніше, я зараз же йду на посадку.
Ми виринули з холодного туману в морозний зимовий день. Низько над обрієм висіло сонце й сліпило нам очі, тому ми не відразу впізнали велетенський замок з чотирма високими вежами, сполученими ґалереями. А може, причиною тому було не лише сонце — адже під час наших попередніх відвідин цей замок був похмурий і негостинний, над ним немов нависала тінь стародавнього прокляття, а зараз на його стінах та вежах майоріли різнобарвні прапори, брама була розчахнута навстіж, на підйомному мосту юрмилися люди, а з внутрішнього двору чулися звуки музики та співу.
— Це ж Шато-Бокер! — мовила я, щулячись від холоду. — То ти сюди надіслав Ґуннара з дітьми?
— Ага, — відповів Леопольд. — Хіба я неправильно вчинив? Ви ж знищили тут усе лихе, тож я подумав, що це гарне місце. Та й ти, Інно, давно хотіла відвідати батька.
— Ти молодець, котику, — сказала я, зненацька відчувши дражливий лоскіт у грудях. — Усе зробив правильно.
Люди на мосту нарешті помітили нас і розступилися, пропустивши вперед високого рудоволосого чоловіка років сорока в розкішній хутряній мантії поверх червоного камзолу із золотим позументом — Ґарена де Бресі, герцоґа Бокерського, мого батька по крові… Попри свій владний вигляд та гордовиту поставу, він наближався до нас якось боязко, невпевнено, ніби чогось боявся, а погляд його великих зелених очей висловлював якусь лякливу надію вкупі із затамованим страхом.
Трохи позаду герцоґа йшов Ґуннар у недбало накинутому плащі, явно з чужого плеча. Марк, Беатриса та Цвітанка скромно столяли посеред натовпу, кутаючись у довгі шуби, вочевидь, позичені в жалісливих дорослих.
Помітивши дівчат, Владислав зістрибнув з коня й мерщій кинувся до них, геть забувши про правила етикету, які вимагали спершу вітатися з господарем дому, а вже потім — з гостями. Я збагнула, що зараз він обійме не ту дівчинку, яку треба, проте вирішила не зупиняти його — все одно двома словами нічого не поясниш.
Натомісь я обережно, щоб не задердась моя коротка сукня, спішилася й підійшла до герцоґа, мимоволі здригаючись — не так від холоду, як від хвилювання. Він квапливо зняв свою мантію, накинув її мені на плечі й сказав:
— Вітаю, Інґо.
— Добридень… — Я затнулася, та все ж зробила над собою зусилля і закінчила: — …батьку.
У герцоґових очах застигли мука й розчарування. Його біль зневіреної надії відгукнулась у мені, і я в пориві каяття за свої черствість та холодність, цілком щиро, невдавано, від чистого серця схлипнула й притислася до його грудей. Він кілька секунд простояв, мов паралізований, боявся повірити в те, що сталось, а тоді обняв мене за плечі й увіткнувся обличчям у моє волосся.
— Господи, донечко! Як довго я чекав цієї хвилини…
А Владислав стояв навколішки перед Беатрисою, яку вважав Цвітанкою, стискав у своїх руках її
