друкування відозви змісця беруться члени повстанкому і в товаристві Фесенка ідуть розшукувати складачів. Заяць та сотник Василенко ідуть виставляти варту до запасів ременю, щоб їх за ніч не розтягнули, — «добрих хлопців» із школи Коцура у Чигирині не бракувало...
До кімнати заходить господар будинку — міщанин із «московського зразку» бородою, одягнений «інтелігентно»: штани на випустку поверх чобіт, рябенька «рубашка», підпоясана червоним шнурком з китицями.
— Поки баба вечерю зварить — може «господа-начальство» чайку нап'ються? Самовар у нас — на сорок шклянок... Заварити можна спаленим хлібом або вишневими гилячками, тільки... нащот цукру — вибачайте... самі п'ємо як почастує хтось...
Цукор в нашому обозі є — пропозиція принята. Господар мнеться.
— А може газетки большевицькі маєте охоту почитати? Спішилися «товариші» — забули пачку...
Господар здіймає з шафи і подає на стіл пачку недавнього числа «Красной Звєзди».
Жадібно ковтаємо рядки — в першу чергу звіти з фронтів. Врангель відкинутий до Криму... Польська армія розбита — у Польщі вибухи большевицької революції... Червона кіннота робить чудеса... Армія «бандита» Петлюри розгромлена і рештки її винищують червоні частини в Галичині, їм допомагають революційні галицькі селяни, що повстаннями і партизанкою нищать «клясового ворога»... На «звільнених» землях створився «український радянський уряд» та Чека, що у найближчі дні розпічнуть своє «урядування» у Львові. Ліве крило червоної армії переможно наступає на лінію Станіслав-Стрий-Дрогобич... Львів обійдений — евакуується... Польська та українська «буржуазія» панічно втікає від «пролетарської розправи».
Про «гучні» перемоги червоної армії — читали ми вже давно у газетах, що їх приносили наші розвідчики із Черкас та Бобринської, та... недавно писалося в них про перемоги на Збручі. Нова лінія фронту, знані назви розбитих українських частин — близьких, рідних, у складі яких мірялися колись простори України- зробили на всіх нас пригнічуюче вражіння. Мимоволі закрадалася шорстка думка і стискала серце. А що як ворог дійсно переможе на всіх фронтах?!
Начальник штабу бригади Грицаєнко відсунув перечитану газету:
— А що, мої панове, як «вони» дійсно переможуть на фронтах? Як кинуть на нас якусь цілу армію — що будемо робити?
Нахмурений Чорнота дбайливо зложив свою газету і сховав її до кишені:
— Нема то кращої роботи як задавати дурні питання. Що будемо робити... Будемо битися. Мудрішого хіба нічого не видумаєш...
Видумати щось «мудріше» було дійсно важко. Надія на те, що ворог помилує, булаб наївною і смішною. Далеко звідсіль, із самої середини України, до чужих кордонів... Досяглиб їх хіба щасливі одиниці...
«Воля України-або смерть!» на холодноярському прапорі — це не «прапорова деклямація» наших «куренів смерти», що давно вже порозбігалися. Це — тверде, логічне окреслення положення...
Ніхто Чорноті не заперечив. Висловлюю свою думку, що краще буде, як козаки не будуть знати «офіційно», від нас, що ворог на фронтах перемагає, щоб не упали повстанці духом. Андрій мотнув головою:
— Ні, побратиме! Я взяв газету до кишені — перечитаю її своїм кіннотчикам. Візьми й ти одну для 1-го куреня. Обдурювати не маємо потреби. Треба пояснити людям, що вага боротьби переноситься на українське село, на повстанців. Зруйнуємо ворогові запілля — поставимо хрест на його перемоги...
Під час вечері член повстанкому Юхим Ільченко приніс отаманові зразок відозви, написаної Дігтярем. Довга, нудна, патетична. Їхала на соціяльних «нутах», не кидаючи вогню в національне серце. Ільченко, запихаючись картоплею з салом, оповідає, що захрип, переконуючи Дігтяра, що відозву треба переробити і скоротити. Мусить піти до друкарні сам отаман, бо інакше ніхто Дігтяря не «переконає». Отаман підсуває до мене два великі, дрібно списані аркуші.
— На, Юрку, скороти та додай трохи «перцю» — тобі то удається.
Перекреслюю усі Дігтяреві нарікання на партію большевиків та обіцянки «землі й волі» в українській республіці. До залишених кільканадцяти рядків історії додаю кільканадцять нових, що їх зрештою можна було уняти в одному рядку: бий москалів — рятуй Україну і свою хату!
По вечері отаман з Чорнотою і Отаманенком ідуть до друкарні. Ми удвох з Ільченком йдемо перейтися. Виходимо на беріг. Тясмин, відбиваючи зорі, тихо поплескує, як поплескував і за часів Святослава та Хмельницького. Йдемо берегом, розмовляючи, мимоволі прислухуючись до шелесту комишів у плавнях, хоч і знаємо, що дороги для ворога там нема. Ільченко, колишній «большевик»-коцурівець, минулого року як командир куреня червоного Чигиринського полку бився з українською армією під Проскуровом і Волочиском. Хлоп твердий і рішучий. Як уродженець Чигирина — гарячий патріот цього міста. Як «правдивий» українець — непоправний мрійник. Переконує мене, що столицю Української Держави треба перенести із Києва до Чигирина, бо тут, власне — «пуп» України. Тясмин треба буде поглибити, щоб могли заходити пароплави із Дніпра. На Дорошенковій горі стоятиме величний палац уряду... Довколишні села стануть козацькими станицями з постійним родовим несенням військової служби на місці... У Мотриному манастирі буде школа козацьких старшин для цілої округи, тільки... черниць треба перевести на острів до Медведівського манастиря, а ченців із нього — до ліса.
Над Тясмином, поблизу будинків, співає, розмістившись на зложених деревах, група міських дівчат. Ільченко вітається із знайомими. Сідаємо на зрубані черемхи і зав'язуємо розмову. Дівчата оповідають свої переживання з багатого на події минулого року. Оповідають мені про випадок, що я про нього вже загально чув. Коли відступали червоні й наближалися денікінці, увійшов до Чигирина кінний денікінський загін. Усі в московській офіцерській одежі з золоченими пагонами, відзнаками. Стали коло земської управи і зав'язали розмову з мішанами. Чигиринців — цікавих новинки — зібралася ціла юрба: мужчини, жінки, діти... Офіцери у розмовах «вішали псів» на червону армію та комуністів, вихвалювали денікінське військо та уряд, ідею «єдіной нєдєлімой Росії»... «Єдіною нєдєлімою» Чигиринці зовсім не захоплювалися, ну а большевиків, звичайно, лаяли. Хто по щирості, а хто — щоб «приподобатися» новій владі. Нараз старший офіцер подав команду. Загін оточив юрбу і загнав її вихопленими шаблями до великої салі в управі. «Офіцери» — то був передягнений загін большевицької Чека. Ставши на дверях із ручними кулеметами, чекісти відкрили з них вогонь по юрбі. Коли всі попадали один на одного, «офіцери» почали ходити по трупах ранених і живих та пробивати кожного зокрема шаблею. Скінчивши «роботу», сіли на коні і утекли через міст на Черкаси.
Дівчина, що сиділа притулившись до мене плечем і уважно слухала оповідання товаришок — здрігнулася.
— Боже! Я до смерти не забуду того. Зойки... крики... Діти верещать... Попадали усі, — на мене стара Білинська упала — куля попала їй в голову. Кров із неї тече на обличчя, забігає в уста, а я із страху не можу ворухнутися... Бачу — іде... пробиває шаблею... Приклав шаблю до грудей нашій Зіні, що впала поруч мене... Та бідна вхопилася рученятами за клинок і кричить до мене: рятуй Марусю!... Як забрали потім мертву до дому — руки геть порізані були...
Помимо всього баченого і пережитого — у мене пробіг поза шкірою мороз.
— То сестра ваша була?
— Так. Вісім років мала... Пішла зо мною подивитися на денікінців...
— Ну, а якже ви?.. Багато вас вирятувалося?
— Я одна. До мене підійшов той «офіцер», проколов спочатку шаблею ту мертву жінку, що половиною тіла лежала на мені, потім пхнув збоку мене у груди. Я чула як шабля затрималася і сковзнулася по ребрі. Хотіла крикнути і не могла. Думав певно, що мертва і не колов удруге, — пішов дальше. А я так лежала мов камінна, аж поки не прийшли люди і не почали виносити. Аж маму побачила — тоді прийшла до себе...
Товаришка, що сиділа коло моєї сусідки, чуло обняла її.
— Розтяв, проклятий, персь надвоє...Так і не зрослася...
Відхилила рукою крайчик вирізу Марусіної блюзки:
— Покажи, Марусю, зверху, — соромиться не маєш чого...
Маруся квапливо затулила виріз і відвернувшись, ковтнула сльози... Зрозумівши її — перевожу розмову на іншу тему. Її, молоду і гарну — боліло те інтимне «каліцтво».
Попрощавшись з дівчатами, вертаємося до міста. Табор на площі вже спав, лише де-не-де було чутно тиху розмову. Заглянувши до свойого сірого, розшукую «штаб куреня». Отаман Петренко спав на розстеленій на землі киреї, з сідлом замість подушки. Поруч була розстелена бурка Чорноти з моїм сідлом у головах. Здогадуюся, що то мій суворий побратим приготовив «постіль» для мене. Але-ж бо бурка була у нього одна — могла і йому придатися. Йду до кінної сотні. Андрій сидів на кулеметній тачанці, коло нього — гурток козаків. Слухали оповідання Гуцуляка, як він бурлачив із галицької армії до денікінців, від них до большевиків, а від тих до Холодного Яру. Вилажу на тачанку з другого боку.
— Ти нащо бурку мені свою постелив — сам на чому будеш спати?
— Іди лягай — не журися. Я спати не буду — треба з роз'їздами порядкувати. Ті, що виступили із Чигирина, можуть сюди вернутися, тай з Побережжя може чорт яку частину наднести.
Посидівши кілька хвилин, іду спати. Під ранок стало холодно. Прокинувшись не міг уже заснути. Захопивши бурку, йду до Чорноти. Сидів на тій самій тачанці. Поруч розкладали козаки вогнище. За Тясмином вже сіріло.
Андрій наказав бурчужному вислати зміну роз'їздів, та поки ще зміна виїхала, роз'їзд Гуцуляка, що був висланий на крюківський тракт, привів підводу з чотирма червоноармійцями. Їхали до Чигирина...
Білобрисі кацапчуки оповідали, що вони із тієї бригади, яка була вчора у Чигирині. Запаливши Стецівку, бригада пішла на Семигіря і погналася за повстанцями в степ. Не догнавши, заночувала у якомусь невеликому селі. Уночі несподівано напали на село значніші сили повстанців, частину червоних перебили, частина розбіглася. Ці чотири захопили десь на хуторі підводу і, не знаючи куди тікати, взяли напрям на Чигирин. У одного червоноармійця ціла пола спалена. Чорнота приглядається до неї.
— Де спалив?
«Товаріщ» змішався.
— Коло печі сушив... ну і загорілася...
— Брешеш — у Стецівці. Хата горіла, а ти скриню розбивав.
Усі чотири, один перед одним, почали запевняти, що в селі не були і хат не палили. Обпалений навіть перехрестився.
— Вот те хрест святий, таваріщ начальнік, что к бандітскім хатам даже блізко нє падхаділі!
Присадкуватий Гуцуляк поплескав його по плечі.
— Не хрестись, таваріщ, і так віримо. А оце де ви накупили? — Розвернув на тарілці хустину із срібними хрестиками, намистами, срібними «дукачами», коліровими стяжками, які забрав «товаришам» із кишень.
Ранком повернувся розвідчик з Побережжя і доніс, що в Ломоватому ночує червона кіннота із гарматами. Червоноармійці говорили, що йдуть на Врангеля. Невідомо, чи та кіннота піде понад Дніпром, чи через Чигирин. Як піде на Чигирин, то краще перепустити її на цей беріг і тут напасти. По нараді у штабі виступаємо до Суботівського ліса. За містом бригада затрималася на кілька хвилин, щоб залагодити маленьку «поточну справу»: розстріляли чотирьох червоноармійців та одного козака 2-го куреня із «новобранців», що його варта приловила вночі на грабунку в міщанській хаті.
