вперед.
Деркач дав знак Петренкові й 1-й курінь, а за ним 3-й- відкрили вогонь сальвами по сотнях. Заговорили вісім наших станкових кулеметів. Декілька червоноармійців упало. Ворожа лава занервувалася і залігши відкрила шалену стрілянину. Командири намагалися підняти її до наступу, та це їм не вдалося. Піднявшись з криком, лава знову падала. Відчувалося, що спокійні витримані сальви, розмірний вогонь наших кулеметів, сильно збентежили червоних. Перша сотня пустила кільканадцять рушничних гранат. Слідом за ними полетіло чотири міни із двох мінометів, що їх Левадний вивіз у лаву 1-го куреня. Таких солідних «гостинців» від «бандитів» «товариші» видно не сподівалися. Червона лава зірвалася і пішла вростіч. Наші лави пішли в наступ. Та хвилин через п'ятнадцять наші курені опинилися «в запіллі». Босі стецівчани та семигіряне «гальопом» випередили нас і, розсіваючи свою густу лаву все дальше вліво, закрили від нас ворога. З диким криком, виблискуючи косами і рискалями, п'яна перемогою і жадобою ворожої крови, бігла селянська маса не звертаючи уваги на вогонь червоних, що відбігши, упорядкувалися і стали боронитися. На вбитих і ранених ніхто не звертав уваги — їх не бачили. Годі було навіть пробувати спинити повстанців, привести до ладу, промовити до розуму...
Під самим Чигирином червоні знову залягли і стали вперто відбиватися поставивши кулемети на вигідних місцях. Та питання бою було вже вирішене. Зправа, із-за гори доносився рев повстанців, що понад Тясмином зірвалися у місто. Приспішив кінець Чорнота, що не дивлячись на осторогу отамана, кинувся з кінною сотнею в шаблі на праве крило ворога, обійшовши його збоку. Червоні, покинувши кулемети, чередою побігли до Чигирина. За ними у безладі гналися повстанці...
Нам подали коней. Чвалом доганяємо групу селян, яка гнала, просто на обрив «дорошенкової гори» кільканадцять червоноармійців, що відбилися від лави. Один червоноармієць біг з кулеметом «Кольта» на плечах. Добігши до безодні, «товариші» хвилинку покрутилися і, впавши на землю, відкрили вогонь з рушниць і кулемета. Два повстанці упали з перерізаними кулеметом ногами. Ще один вибух крику і кільканадцять мертвих і живих тіл полетіли вниз, штовхнуті штилями й косами. Коло кулемета залишилася лише відрубана добре вигостреним рискалем голова кулеметчика-китайця. Тулуб полетів до Чигирина.
З протилежного боку Чигирина донеслася рушнична і кулеметна стрілянина. То наші хлопці «замикали» міст.
Прилучуємося до кінної сотні і стративши досить часу на об'їзд тори, вскакуємо до міста. Ворога там уже не було. На мості валялися пара убитих у возі коней та п'ять червоноармійців. Наші охотники вийшли із свого завдання без страт, не перепустивши через міст ні одного ворога. Частина червоних пустилася було утікати по суботівській дорозі, та зустрінута стрілами суботівчан, пішла вплав через Тясмин. Основна маса втікаючих щасливо попала на брід у самому місті і, перебрівши річку, утекла Побережжям на Черкаси. Переслідувати по пісках силами нашої кінноти не було сенсу.
Червоні покинули кілька підвід із набоями і майном, досить зброї і 80-90 вбитих. Та згодом виявилося, що втрати ворога були значно більші. Тясмин почав викидати десятками топельників червоноармійців, що потопилися, попавши в одіжі на глибокі місця.
Ми мали трьох убитих козаків. Семигіряни — чотирьох, із Стецівки, Чернечого і хуторів полягло кільканадцять селян. Важко ранених примістили в чигиринській лікарні.
Залишаємося у Чигирині ночувати. Замовили три труни, маючи замір забрати поляглих і поховати їх у Мотриному манастирі.
Та увечері прийшла до штабу делегація семигірянських повстанців, частина яких теж ночувала у Чигирині, забравши до нього своїх убитих. Старий селянин із забандажованою рукою уклонився Деркачеві.
— Пане отамане! Чули ми, що ваші вбиті — немісцеві хлопці. Однаково їм де спочити. Зробіть нам велику честь і ласку — поховайте їх разом із нашими у нашому селі. Та погостюйте хоч день у нас, — щоб народ духу набрав.
Отаман пробував було відмовити, та селяне так гаряче благали, що нарешті згодився перейтися з бригадою другого дня до Семигіря, щоб поховати там поляглих і погостити один день.
Семигіря — велике, колись козацьке, гористе село, оточене вінком високих могил-курганів. На верху такої могили, що стояла при дорозі коло села, ховали ми пополудні товаришів. Семигірянські дівчата уквітчали домовини наших «бурлаків», клопоталися коло них, наче хотіли заступити собою відсутню рідню. Два убитих були полтавці, нерозлучні товариші, що одночасно впали під низкою куль із одного кулемета. Третій — гімназист-галичанин, що перейшов минулого року Збруч із батьками, а потім відбився десь, попав у Черкаси, а звідтіль прийшов до Холодного Яру. Мав 15-16 років, руде волосся, кирпатий ніс і надзвичайно веселий характер. Любив деклямувати повстанець Руданського. Чи через те, чи через колір волосся — прозвали його холодноярці Руданським, і так це до нього «пристало», що цілком замінило прізвище.
Жалкували за «Руданським» холодноярці, а вже найбільше перенявся його смертю краян-галичанин, військовий суддя галицької армії — сентиментальний чорнобородий велитень. Не згадував я досі про нього, бо і згадувати не було чого. Прийшов до нас у Мотрин манастир. Оповів, що був суддею військового суду. Загубившись від армії підчас переходу її від Денікіна до большевиків, з наплечником і кійком в руці пішов... оглядати Україну. Побував на Шевченковій могилі — хоче йти оглянути степ, пороги, Чорне море... Насилу переконали ми його, що така «туристика» може закінчитися у підвалі першої-стрічної Чека.
Залишився з нами. Ходив без зброї, в боях участи не брав, але був добрий промовець і виступав час-до-часу з промовами до селян. На цьому похороні говорив надгробне слово. Ставши на верху кургана, покликав на свідків правдивости своїх слів козацькі могили, що видніли навкруги, і виголосив запальну промову із закликом до боротьби з москалями. Потім тепло, із сльозами в голосі попращав поляглих. При кінці звернувся до домовини «Руданського»:
— Хочу попращати ще окремо тебе, мій юний земляче! Говорили ми позавчора з тобою довго-довго... неначе знали, що останній раз. Оповідав я тобі, як в твоїх літах, начитавшись про козаччину, збирався я теж утекти із дому, щоб побачити степ, Дніпро, Чигирин, козацькі могили... Оповідав ти мені, як і ти мріяв про те саме. Наші мрії друже, сповнилися. Я щасливий, що стою на цій святій землі, политій лицарською кров'ю прадідів. А ти... ти зостанешся в ній назавжди. Будеш лежати у вимріяному в дитячих мріях товаристві чубатих запорожців, як рівний з рівними, як лицар, що поляг в бою за гетьманську столицю, за волю України. Спи, друже, спокійно. Не сумуй, що далеко від рідної хати... Степовий вітер буде співати тобі пісню про здобуту волю, козачки будуть приносити тобі квіти, а недовго вже чекати — привезуть на твою могилу вінки юнаки й дівчата з Карпатських верхів, з ланів Поділля...
Своєю промовою «суддя» зворушив горбу селян, що зійшлася на похорон і взагалі він, як то кажуть, припав до серця семигірянам. Зійшовши з могили, переходив із обіймів у обійми, розчулений цілувався із старими й молодими. До самого вечера вже ходив по селі з гуртками селян і промовляв до них. Прийшов до штабу увечері змучений, захриплий, але задоволений і здається направду «щасливий».
У Семигір'ї збираємо відомости — що діється дальше в степу. В пригоді стали цвітнянські гончарі, що вертаючись із-за Олександрії, заїхали у село ночувати. Цвітняни були вже призвичаєні своїм отаманом Хмарою до того, що горшки, звичайно, продавай, але очі та вуха — тримай навстіж, щоб чорноліський ватажок знав що де робиться.
У степовій місцевости, від Дніпра до Єлісаветграду ширилися повстання. В околицях Олександрії повстанці перемогли в боях значні сили червоних і опанували цілу місцевість. Небезпека безпосереднього наступу большевиків на Холодний Яр з Півдня — змаліла.
Другого ранку вертаємося до Чигирина і, перейшовши Тясмин, йдемо Побережжям до Медведівки-Мельників. Піскуваті Кучугури понад Тясмином виглядають зблизька як клапоть Туркестанської пустині. Де-не-де пробивається сухітна трава, ростуть карликуваті корчики і деревця. Коло Трушівець звертаємо з тракту в село на короткий відпочинок. Ноги в'язнуть в сипучому піску. Село різко відрізняється виглядом від сіл потойбіч Тясмина, як би лежало в іншій частині світа. Нема садків, квітів... Лиш де-не-де клаптик городу, обгороджений густим високим плотом, щоб не заносило піском. Всюди горбки і смути піску, що поволі посувалися із сходу на захід. Як тільки долітав сюди порив вітру з рівнини від Дніпра, чубки їх починали куритися і пісок продовжував свій повільний віковий хід на захід. Кожна хата, кожна будівля, залежно від свойого віку була занесена піском до третини, до половини, або й під саму стріху. Пісок обминав будівлі, перелазив через плоти, вузькими фосами ліз через доріжки. Присипані деревця розпучливо витягали свої гилячки просто до гори, неначе намагаючись вискочити, вирятуватись з цупких обіймів сіро-жовтої смерти. А в долині буйно зеленіли Тясминові плавні й мочарі, що ковтали наднесений вітром пісок і не пускали його на другий беріг.
Холодноярські селяни, з давних-давен, називали мешканців пісчастих гір «куркулями». Було це, здається, неначе іронізування з їх бідности. Тогобічні селяни упізнавали «куркуля» по ході. Призвичаєний ціле життя витягати вгрузаючі у пісок ноги, він і на твердому волочив ногами. Біда була з трушівчанами та худоліївцями на поході по дорозі, вкритій сухим порохом: сотня їх здіймала більшу куряву, ніж ціла колона. Бігати «куркулі» не любили, але до бою хлопці були добрі, не полохливі. Дивлячись на їх оселі з порозвішуваними на плотах ятірями й сітями, із копичками тясминового сіна, які треба було ще й захищати від піску, мимоволі доводилося дивуватися: чому ці непосидючі «чумаки» осіли як раз отут, на цих пісках, коли ще кількадесять років назад, трішки дальше — лежали облогами плодючі степи, нерушені плугом хлібороба.
Відпочивши у Трушівцях, переходимо знову на правий берег Тясмина. У Медведівці зустріла нас несподівана новина: цієї ночі ускочив до Мельників на тачанках і конях большевицький загін. Постріляв із кулеметів по вікнах, підпалив декілька хат і зник раніше, ніж вспіла приготовитися до бою оборона. Утретє згоріла хата старого Чучупаки.
Ця смілива «візита» колишнього «злодійського батька» із Чигирина не на жарт роззлостила холодноярців. До цього часу Лопата виробляв що хотів у селах на приличну віддаль від Холодного Яру. Недобре, що наскок минувся йому безкарно, — може набрати охоти на повторення. Був це ворог зовсім відмінний від червоних москалів. Наближення тих — завжди буде спостережене. А «карателі» Лопати — це місцеві чигиринські хлопці, що самі партизанили проти німців, денікінців, а то й большевиків. Упіймавшись на крадежах та грабунках, вони втекли від самосуду селян на службу до червоних; боролися з повстанцями, одержавши в нагороду право «легальних» грабунків і насильств. Вони, так само як і холодноярці, знали добре лісові та польові доріжки, так само вміли уночі непомітно прокрадатися ними. У Мельники вскочили польовою доріжкою з боку Худоліївки, вискочили на Головківку, а між тим — ні в одному ні в другому селі не були. Сама варта не могла нічого зробити, хоч і стріляла. Затримайся загін у селі 10-15 хвилин — доля його булаб припечатана... Та Лопата був за старий «лис». Знав це добре, хоч безперечно знав і те, що головні сили за Чигирином.
Не затримуючись у Медведівці, йдемо до Мельників. Попереджені вже мельничани висипали назустріч. Семен Чучупака неохоче оповідає про напад. Жертв у селі нема; легко ранена лише одна дитина кулею крізь вікно, та згоріла у хліві корова і кілька овець. Та самий факт видно дошкулює мельничанському отаманові.
Удвох із Петренком ідемо відвідати старого Чучупаку. Зустрічаємо його коло воріт.
— Що, батьку, знову пошивати треба? — привитавшись, киває Петренко на згоріле покриття.
— А кат його бери з пошиттям, — не напошиваєшся... Накрию землею — не горітиме.
Підвечір прийшов до штабу молодший Деркач, що залишався з булавною сотнею у лісі. Вислухуємо новини, принесені розвідчиками до Холодного Яру під час нашої відсутности. Дивізія «ВНУС», яка загрожувала Холодному Яру з боку Бобринської - Жаботина, цими днями зняла свої частини із нашого напрямку і кинула їх під Черкаси. У Млієві, Тетієві, Мошнах, Городищі, у селах понад Россю і дальше в напрямку Канева вибухнуло широке повстання.
За цей короткий час положення різко змінилося. Небезпеку плянового оточення Холодного Яру червоними розвіяли повстання на Херсонщині та Черкащині.
