демонструючи раненого отамана Холодного Яру, як жертву «петлюрівсько-бандитського терору». У Єлісаветграді теж усе пішло щасливо. Операція вдалася. Як тільки отаман набере трохи сили, перевезуть його з совітської лікарні до іншого міста, дальше на Південь, щоб там у своїх людей вернувся до здоровля.
Вночі вернулася Оля, що минулого дня ще пішла до Кам'янки розвідати, що діється на залізниці по нашому «ремонті» лінії.
Всі станції між Бобринською і Олександрівкою забиті потягами з військом та військовим приладдям. Дожидають налагодження сполучення із Знам’янкою.
У Кам'янці Оля вивідала, що поки лінія буде направлена, затримані частини уживуть для «зліквідування банди» в Холодному Яру. Повітова влада підшукує тихо провідників, що зналиб місцевість.
Підвечір розвідчиця зауважила, що із кватири голови ревкома, де відбулася нарада військових командирів та чекістів, вийшов чоловічина по селянськи одягнений. Взяла його на око.
«Чоловічина» розмовився на базарі з косарським селянином, що привіз з іншими «развйорстку». Сказав, що має діло у Мельниках та боїться через ліс іти, бо... має коло себе трохи грошей. Чи не можна як поза-ліс добратися. Селянин запропонував йому, щоб їхав з ним до Косар, а звідтіль можна полями обійти ліс і на мельничанські хутори вийти. Згодився. Оля з другим селянином поїхала услід за ним до Косар.
У Косарах «чоловічина» залишився ночувати, зголосившись крадькома до воєнкома червоної частини, що вивантажившись з потяга стояла в селі.
Нема сумніву, йде до нас у гості якийсь поважний червоний розвідчик. Петренко довго нараджувався з Чорнотою та Семеном Чучупакою. Послали побудити впливових селян з усіх кутиків села.
Як зібралися в штабі, Петренко попросив уважно його слухати.
— Ми виступаємо попівночі до Холодного Яру. Ранком село має прийняти вигляд наймирніший з усіх мирних. Щоб ніде ні кусника зброї, ні шапки козацької, ні пісні. — Прийде до села один чоловічина.
Петренко описав за Олею його вигляд.
— Не зачіпати його. Прийняти ввічливо і... якнайбільш нарікати перед ним на «банду» з ліса. Мовляв, жити не дають бандити, обдирають, примушують харчі їм давати, одяг, приходять уночі, п'янствують, з жінками непорядки роблять. Як не давати чого або противитися — б'ють та ще й розстрілюють і хату спалити погрожують. Усе село, мовляв, вже проти бандитів, та боїмося зачіпати, бо хто ж оборонить?! Совєтської власти щось не чути, щоб з бандою порядок зробила...
Може, буде говорити, що прийшов до повстанців прилучитися — то відлякуйте, кажіть, що один отак прийшов з доброю волею, а його за шпигуна прийняли і повісили у лісі. Кажіть — тікай чоловіче від біди, ось Іван або Андрій до Грушківки їде — перевезе тебе через ліс. З ним бандити як зустрінуть — не зачеплять; скаже, що до нього в якійсь справі приїжджав.
Ну, а як згодиться їхати через ліс — хтось наперед прибіжить попередити нас.
Як би частина червоних у село прийшла — говорити усім те саме. Захочуть провідників у ліс взяти — розшукати «бандитів» — відмовляйтеся, мовляв, довідаються — мститися будуть. Примушуватимуть іти — то можете піти ось ви, — показав Петренко кількох селян, — як будете водити — скажу вам прізніше. Та вважайте тоді, щоб свої не підстрілили.
Селяне розійшлися, крім можливих провідників. Порозмовлявши окремо з отаманом, розійшлися і ті.
Петренко послав зв'язки з інструкціями до інших холодноярських сіл.
У Мельниках був рух. Захоплені у потязі чека «панські речі», станкові кулемети, за винятком чотирьох «кольтів», міномети, частина бойових припасів, поїхали возами під Мотрин манастир, щоб сховатися в підземних лябіринтах.
Кільканадцять возів з печеним хлібом, салом, смальцем у гарматних гільзах, крупою, пшоном, цукром, сіллю поїхали у різні частини ліса.
До ранку все те мусіло бути закопане в гущавниках, у накритих деревом, землею й листям ямах. То були наші бази на випадок «бльокади».
Обоз і кулеметні тачанки мали зникнути у селі та на хуторах, розібрані частинами по різних господарях: де колесо, де вісь, де дишель...
Години коло третьої, сімдесять верхівців і близько восьмисот піших втягалися із хуторів у Холодний Яр. Тепер не був він холодніший від інших. Навпаки теплий, бо високі схили захищали від листопадового вітру з морозом і крупами.
Розташувалися кілометрах у двох від краю, де один схил був більш приступний. До ранку ще далеко. Можна ще виспатися. Запалили великі вогнища; дерева вистарчить, а побачити вогні міг хтось хіба з неба. На всі боки від табору розійшлися, щоб стерегти його, десятки пар очей і вух.
Розстелюємо з Чорнотою мою кавказьку бурку, що «купив» її у будьоновському обозі, кладем під голови сідла і накриваємося з головою його широченною буркою. За хвилину вже хропли. Та саме снилося щось приємне, як хтось підняв бурку на ногах і поліз під неї, розштовхуючи нас. Андрій підніс голову:
— Що там за д'явол лізе?
— Пустіть, хлопці, погрітися, бо я дуже замерзла. — Почувся у відповідь ніжний голосок.
Пригадую собі, що Оля виступила з нами до ліса. Питаю її, де поділа шинелю, що її ми накинули на неї коло вогнища, поверх свитки.
— Віддала якомусь козакові, — змерз дуже бідолаха. Ви ж його під бурку не пустилиб, а мене таки пустите, як попрошу гарненько.
Андрій відвернувся знову.
— Лягай там лягай — не базікай! Тільки лежи тихо, не крутися і не совай ногами — бо викину.
Намагався утримати свою сувору протижіночу позицію, та... як була в очах Андрія хоч одна жінка, що ненадурно існувала, то нею напевно була Оля. Ніхто може не цінив так, як він, відданість справі й відвагу цього козака у спідниці, особливо після того, як я оповів йому правду про зложені хрестом набої на грудях мертвого Чорного Ворона. Та то справа не до обговорювання під одною буркою. Тут — лежи тихо і не совай ногами!
Ранком, коло дев'ятої, вже був зв'язковий із села: «чоловічина» прийшов, зарекомендувався петлюрівцем, що утік з большевицького полону; хоче приєднатися до повстанців уХолодному Яру... Чув, що штаб їх у Мельниках...
Селяне за «інструкцією» наговорили небелиць та «відлякали» його від «банди». Згодився з Іваном з-під гори поїхати через ліс до Грушківки. За годину десь будуть їхати.
Зв'язок із захопленням оповідає подробиці розмови з «чоловічиною».
— А — питає — багато є партизанів у лісі? — Та — кажемо — чоловіків мають із двісті. Улітку було їх до ста бісів і ще трохи, та порозбігалися, як похололо.
І наші хлопці, що були у банді, позабігали десь хто зна куди — у світ за очі, є про декого чутка, що до червоної армії добровольцями пішли. У селі й так життя б не було: з одного боку — власть могла переслідувати, з другого — банда за «зраду» обіцяла постріляти.
Тепер у банді самі зайди — хто зна звідкіля! Є і будьоновці, що з армії до ліса повтікали. От, кара-мовляв — господня на нас, тай тільки. А він слухає так уважно, перепитує, а нарешті:
— Ну, то як так — нема мені що між ними робити. Я думав якась порядна частина повстанча, що за неньку Україну бореться. Буду — каже — до дому на Полтавщину добиватися. До Черкас потягом, а там за Дніпром пішки піду.
Берем удвох з Чорнотою п'ятнадцять козаків, що найменш подібні були виглядом та одягом до місцевого населення і йдемо з ними до грушківської дороги. Кілька хлопців одягнули захоплені з будьоновського обозу рогаті шапки з червоними зірками.
За якийсь час від Мотриного манастиря показалася на дорозі підвода. То їхав Іван з-під гори з «чоловічиною». Як наблизилися, виходимо з ліса на дорогу.
— Стій! Куди їдеш? — питаю Івана по московськи. Іван «злякався».
— До Грушківки їду, сани хочу купити.
— А це хто з тобою?
— Та то...— тягнув Іван дріжачим голосом — то знайомий мій, разом на німецькому фронті були. Кумом навіть був, як Петруся мойого христили. Приїжджав на хрещеника подивитися.
«Кум» сидів, як на шпильках, із усієї сили удаючи спокійного.
— А ви там — виступив Андрій вже по українськн — зібрали те, що ми вам приказали зібрати на сьогодні?
— Помилуйте, добродії, таж...
— Сам сволоч! Кажи чи зібрали!
— Та трохи зібрали. Алеж... таки, помилуйте! Та звідкіляж його набрати?! Що два-три дні давай і давай! Ви б уже на другі села трохи накладали, бо ми б і раді, так видить Бог, — самі вже не маємо!
— Ну ти нас не вчи! А чи у вас є, чи нема — нам на то наплювать! На розвйорстку напевно знайшлосяби. Замість дякувати нам, що від комуністів вас рятуємо — то ще їсти у вас треба випрошувати?! Як вернешся, передай, щоб сьогодніж увечері три підводи у Холодному Яру були: хліб печений — половина білого, сало, масло, сир, самогон! Поняв?!
—Та поняв.
— Бо як прийдемо усім полком вночі до села — то дорожче вас обійдеться. А тут, що везеш із собою?
Андрій перевернув солому на возі, потурбувавши «кума» і витягнув з опалки торбину з хлібом і куском сала.
— Ну ти там у Грушківці борщу в когось нажерешся. — Передав торбину козакові. Один із «будьоновців» помацав Іванові чоботи, вивертаючи йому ноги.
— Діряві... Не міг нових одягнути, щоб можна було помінятися.
— Поганяй!
Іван коневі батога і, не оглядаючись, поїхав. Зате «кум» оглядався і приглядався, як ми різали кинжалом сало та хліб і ділилися ним.
Години за дві Іван, вертаючись з Грушківки, вступив до табору. «Кум» у Грушківці дав золоту п'ятку за підводу з добрими кіньми і погнався до Кам'янки. Грушківські хлопці хотіли було його притримати та відставити до нашого штабу, але Іван їх стримав, мовляв, Боже хорони зачіпати — цеж від самого Петлюри зв'язок до Холодного Яру приїжджав.
Пополудні прибігли тривожні вісти: два полки червоної піхоти з артилерією та камянський караульний батальон Чека і міліція вже у Грушківці; три полки піхоти, дві батареї, дві сотні кінноти та карательний загін Лопати прийшли з боку Осоти, до Мельників.
При штабі бачили ранішнього «гостя», вже передягненого у військове. Разом з обох боків було три і пів-чотири тисячі червоних. Петренко, почувши це, всміхнувся:
— Хвала Богу — буде з ким у «цюцібабки» по лісі погратися.
