Під стіною, поруч печі, стояв доброї марки патефон. На полиці стояв годинник у мистецькій вежі з рожевого мармуру, що мелодійно видзеленькував чверти, пів і цілі години. Коло нього дід Гармаш розложив срібну та порцелянову посуду і, перетираючи її рукавом, «відгрожувався» козакам: — Ось, тільки який сучий син хай мені рушить! — Три зуби виб'ю! Маєш оно деревляні ложки, маєш бляшанки та поливані горнятка на чай, — на твоє мужицьке рило вистарчить. Серебра мені не займай! Це для пана отамана, пана осаула, пана сотника, ну і... для пана бомбардірнаводчика в нечинній службі. Я хоч охвіцерського чина і не маю, так зате мені дев'ятьдесять шість років — вас щенюків треба півдесятка скласти! А во вторих — як би не я, так ні один сучий син не взяв би був ні «столових пріборов», ні панської музики.
Дід у землянці одержав високий титул: «генерального куховара і управителя панською музикою». Що до патефона, то сам отаман мусів питати у діда дозволу, щоб заграти, бо коробочку з голками дід носив у кишені, дбайливо ховаючи зужиті, щоб потім підгострити на бруску.
Як розпускав Петренко частину козаків по хатах, дід Гармаш іти до села відмовився, хоч сини і внук відходили. Як почали було діти вговорювати старого, то ще й розкричався.
— Не піду і баста! Не хочу більше молотити та за коровами ходити! Досить на вас сучиних синів наробився — робіть самі! А я у лісі паном собі поживу!
В нашій підземній родині був дід дорогим і вартісним членом. Півділа, що добре куліш варив, але без нього не булоб нам так весело. Дід, часом, так умів «догодити», що хлопці доставали корчів у животі від сміху.
Життя у землянках бігло нормально, їсти було що. Селяни не забували, та й дичини було досить. Кіннотчики носили відрами воду для коней із криничок, що ховалися між корчами в яру; часом проводили або проїжджали коней, щоб не застоялися. Із нашого табору ходили гуртками в гості у землянки другої та третьої сотні; ходили вечорами у села і хутори.
Приходили зв'язки від другого та третього куреня. На розмову з ними ходили у землянку в Холодному Яру. Мамай, поки ще Дніпро не замерз, полював із плавнів на пароплави. Його славна гармата, витягнута і відчищена, знову виконувала свою службу. Затопив пароплав, що віз червоноармійців вниз по Дніпру, певно на Врангеля.
Кваша, щоб «гендель йшов» посадив у «гніздо» і підпалив потяг з обозом і походними кухнями.
Хмарі удалося краще, бо «обробив» потяг з панцирними автами і викинув з рейок одного із двох бронепотягів, що постійно вартували тепер на лінії між Знам'янкою і Кам'янкою.
Три автопанцирники Чорноліський полк зняв з потяга і завіз кіньми у Чорний ліс. Зробили їм під землею «гаражі», а зверху корчі посадили.
Оля, що жила на хуторі, ходила в далеку розвідку. Принесла невеселу вістку, що червоні вже зліквідували «петлюрівський» фронт.
Наше військо відступило за Збруч і яка його дальша доля — не відомо. Радимося, щоб послати під весну зв'язка за Збруч довідатися чим віє, а чим може повіяти із Заходу.
Під Кримом ідуть завзяті бої. Червоні без кінця перекидають туди сили, переважно залізницями, хоч по Херсонщині проходять зрідка частини походним порядком.
В наш район червоні не показувалися. Загін Лопати «господарив» із чекістами у селах потойбік Кам'янки.
Одного дня прийшов зв'язковий із Мельників. Сказав, що до одного із кіннотчиків прийшла сестра — каже, що мусить з ним бачитися. Завів ще з одною дівчиною-мельничанкою та селянином до землянки в Холодному Яру.
Козака, що прийшла до нього сестра, звали хлопці Петрусь «жінка-журиться». Походив із-за залізниці, з села Красносілки. Дома у селі жити не міг, бо розшукувала його Чека, а у селі вже закріпилася «саветская власть». Не було року, як одружився. Під настрій любив сповідати товаришам, як жінку дуже кохає, та як вона його любить і журиться за ним. Ну й прозвали його «жінка-журиться».
Забороняти Петрові, що болів за вісткою з дому, побачення із сестрою, не можна. А що сестру могла підіслати Чека, берем із Чорнотою кількох хлопців і йдем з Петром у Холодний Яр.
В землянці палилося. Як увійшли, сестра з плачем кинулася до Петра.
— Ну чого? — заспокоював він її. — Що там вдома? — запитав із дріжжю в голосі.
— Ой Петре! — Боюся тобі сказати.
Петро зблід.
— Що? Христю може забрали? Кажи! Може розстріляли?
— Ні. Зарізав Лопата...
Петро безсило сів на лежанку. Сидів кілька хвилин без руху. Потім пригорнув сестру.
— Розкажи мені, як було. Все... Не бійся — все одно мені вже...
Дівчина витерла сльози.
— Третього дня увігнався з «атрядом» у село і просто до нашої хати. Мама в село пішла якраз, а Христя коло печі поралася. Я на печі фасолю перебирала, коли вривається до хати сам Лопата і ще кілька. «Де — кричить до Христі — твій бандит?!» Я злякалася, притаїлася в куті за коміном і не дихну. Почали бити Христю. Вона плаче, проситься, що не знає, що як пішов ти з весни — так і чутки про тебе нема. А Лопата кричить: «Брешеш! Він приходить до тебе! Кажи, де переховується, бо зараз тобі смерть!»
А Христя в одно — «не знаю і не знаю». Ну, а ти сам знаєш, яка вона була, — десь за шість тижнів родити мала. Лопата приглянувся і як заверещить: — «А! Щеня його в животі носиш?! Не доносиш! Держіть хлопці»! Кинув бідну Христю на долівку, ті пси тримали, а Лопата розрізав на ній ножем все, потім розрізав живіт, викинув дитину...
Зітхнула.
— Хлопець був чи дівчинка? — Стрепенувшись перебив Петро.
— Хлопчик...
— Ну-ну, оповідай...
— Ну й пореготалися, вибігли з хати, сіли на свої брички і погналися дальше. Забрали із села трьох хлопців ще, — двох за селом застрілили.
— Ну-ну, а Христя, що Христя?
— Мучилася бідна до самого вечора. Дитина живенька вже була, та недовго. А Христя все плакала, перед смертю дуже просила мене, щоб я пішла до Холодного Яру, відшукала тебе і оповіла тобі, що з нею сталося. Просила, щоб за неї не мстився, але за дитину, щоб не подарував Лопаті. Кажу їй — щож ти можеш йому зробити, а вона: «Хай просить у Холодному Яру отамана, хай усіх попросить, щоб помогли. Богу за всіх буду на тамтому світі молитися».
Петро із задерев'янілим обличчям, з вп'ятим в одну точку поглядом, слухав дальше, що оповідала сестра про матір, про хату, але я бачив, що він не чує і не розуміє вже того. Попрощався, подякував, вертаємося до табору.
Від побачення з сестрою Петро замовк, його кремезні плечі згорбилися, обличчя почорніло. Сидів або лежав у землянці чи без думок, чи з якоюсь одною важкою думкою; підвечір брав карабінку і йшов сам перейтися лісом. Мені чомусь здавалося, що сьогодні або завтра Петро не вернеться з проходу: заповнить ту порожнечу, що опанувала його душу — кулею з власної карабінки. У землянці ніхто вже не жартував з нього, навпаки, всі товариші співчували і, як уміли, висловлювали те співчуття. Дід годив Петрові, як хворій дитині, та Петра їжа не бралася. Від одержання сумної вістки почавши, не бачив я в очах Петра ні одної сльози. Видно, сльози були б замалим виразом його великого горя.
Минув день і другий. Третього ранку сталася маленька подія. Ще завечора поїхали на Мельничанські хутори бунчужний кінної сотні Іван Соловій та козак, що імя і прізвище заступала йому кличка: «Дайош!» Заліз хлопцеві у голову той будьоновський «бойовий клич» і замість «дай» казав: «Діду! Дайош ще куліша!» «Дайош по дрова!» «Дайош коні поїти!» Ну і прозвали «Дайош». Він і Соловій були побратимами, нерозлучними приятелями, що один без одного ні кроку. Відпросилися «коні провітрити». Чорнота, знаючи, що «Дайош» мав ніжні почування до якоїсь молодої вдовички на хуторах, пообіцяв їм, що як до півночі не вернуться, то провітрить обох нагайкою. Вночі не вернулися. Раненько прибіг задиханий козак другої сотні з повідомленням, що на мельничанських хуторах стрілянина. Друга сотня побігла вже на край ліса.
Петренко дає наказ виводити коні й виносити сідла, що служили за подушки. Та у цей час вартовий з краю зруба повідомив, що лісом біжить до табору якийсь роздягнений чоловік. За кілька хвилин стояв вже перед нами «Дайош» — босий, в одних штанях і сорочці, без шапки. Обличчя в синяках. Одне око підбите. По обличчі бігли густі сльози.
— Кінь і зброя де? Соловій де? — гримнув на нього Чорнота.
— Забрали червоні, пане сотнику. Ваню вбили.
«Дайош» ревно заплакав, згадуючи Ваню. Андрій нахмурився.
— Дайош дергу і дві нагайки! — крикнув до козаків. Дергу розстелили на замерзлій землі.
— Скидай штани і лягай!
Дайош розщепнув пояс, ліг і взяв руку в зуби. Два козаки на приказ Чорноти стали по боках.
— Двадцять за коня, десять за карабінку, п'ять за шаблю! Стрівай, ти ще й револьвера і дві бомби мав? Ну то разом — ще десять!
Нагайки свиснули в повітрі. Дайош підскакував, але мовчав. Як скінчили, важко встав і одягнувся.
— Одну передали. Та то нічого. Як заживуть ці — попрошу у сотника ще з півсотні нагайок, бо то через мене Ваня загинув. Андрій сказав винести для «Дайош» кожуха і валянки.
— Ну, оповідай, як було.
— Ну... Приїхали ми на хутір, а чортова баба слив'янки наварила, почастувала нас первачком. Перебрали ми слив'янки, ноги ковзаються, на мороз не хочеться, — уговорив я Ваню, щоб лягти спати, а кума опівночі збудить. Не роздягалися навіть зовсім — у штанях лягли. Ну а прокинулися світанком, як «карателі» нагайками по пиках нас уже мастили. Дивлюсь — уже моя шабля на одному, карабінка на другому. Вивели босих на подвір'я. Коло нас чоловік із тридцять. Один каже: — «за хлів та постріляти», а другий, — «Ні. До товариша Лопати — на допит. Зараз довідаємося, де банда зимує». Ого! — думаю, діло — січка! Лопата вже уміє «допитати». А тут Ваня мене ліктем штурк, а сам одною рукою одному кулака в зуби, другою — другому, передньому копняка і — через пліт на город. Ну, а я своїм, хто ближче був — куди чим попало і — через другий. За хату і «дайош» до ліса. Щастя, що плоти по городах — конем не поженеться. Пішки бігли — так мені босому в сорочці лекше. Стріляли — то вже скільки хотіли, не одна під ногами дзенькнула, та Бог виніс. А Ваня загинув. Там укритися йому було нізащо.
«Дайош» знову зайшовся плачем. Чорнота нагнав його до землянки «відпочивати». Коні вже були осідлані. Сідаєм і, виїхавши на просіку, пускаєм коней риссю до хуторів. По просіці, назустріч нам, шкутильгав Соловій в штанях і сорочці, розцяцькований, як і «Дайош».
Андрій стримав сотню.
