Щоб не прогаяти з трудом здобутої віддалі від червоних, не затримуємося довго на відпочинку. Вирушаєм із села на Схід і, поблукавши по лісових і полевих дорогах, беремо курс на Захід. Червоні того дня нас не догнали, можливо що й слід згубили. Та другого дня підвечір, відпочивши вже цілої пів ночі, зіткнулися, між Немировом та Брацлавом, з новим полком ворожої кінноти. Видно був теж поінформований про «бандитів» у будьоновках, бо не задовольнившись тим, що ми, порозмовлявши, мирно розминулися з його роз'їздом, ув'язався за нами. Та, чи не був певний своїх сил, чи не мав певности, що ми не свої — до бою не рвався. Йшов слідом, заховуючи всі міри охорони себе. Щоб відірватися від нього, робимо знову довший нічний марш. Рано, коло містечка Красного, під'їжджаєм до високої могили полковника Нечая, що стоїть при дорозі. Їдучи попереді коло Хмари і Терещенка, оповідаю їм історію, що чув її колись у Красному. На тій старій могилі славного козацького ватажка стояв новий хрест-пам'ятник. Не був то пам'ятник Нечаєві. Місцевий поміщик — поляк, на землі якого стояла могила, завіщав перед смертю, щоб поховали його на Нечаєвій могилі. Ну й поховали. Поставили, хрест, що за життя його ще собі дідич приготовив. Другого ранку знайшли тіло поміщика на полі коло могили, а могила засипана і хрест нерушений — все на місці. Пішла чутка: — Нечай викинув... Не приймає у сусіди. Хто знав, чиїх то рук робота — мовчав. Поховали там само вдруге. Вдруге «Нечай викинув«. Поховали втретє — поліція варту поставила. Вночі почало щось лякати, поліцаї втекли, а «Нечай — втретє викинув»... Тоді рідня, для святого Спокою і щоб волю покійного не дуже нарушити, поховала дідича біля могили, а хрест із написом так на могилі й залишився.
Як порівнялися з могилою, Хмарі забагнулося вилізти на неї, оглянути хрест. Полк затримався. Видряпуємося на Нечаєву могилу цілою пачкою, та там відразу зацікавив нас не хрест, а що інше. За могилою лежав притаївшись хлопець, в старенькому кожушку, з-під якого виднілися ноги у штанях із англійського військового сукна й дірявих чоботях.
Спускаємося до нього.
— Ти чого тут лежиш? Хто ти такий?
— Я звідціля, з Красного. Ходив до сестри у село. Ночував там — тепер вертаються.
— Ой, мой, брешеш! Вимова у тебе полтавська, а чоботями своїми ти вже здалека б'єш... Покажи документи!
— Я не брав із собою. Далебі, товариші, — я із Красного.
Це, нечуване на Поділлі «далебі», видавало його походження з головою.
— Чого ти сховався за могилу?
— Бачу — кінниця їде, думав, що банда яка. Сховався, щоб кожушка та шапки не забрали...
— Маєш при собі зброю?
— Ні, не маю нічого, прошу дивіться! — розщепнув хлопець кожушину, одягнену на саму брудну сорочку. Ми вп'яли очі у щось, ще нами не бачене: на поясі штанів був ґудзик. Звичайний, великий металевий ґудзик із... українським гербом - тризубом. Серця наші тьохнули... Дезертир з української армії! Зараз будемо знати, що з нею! Той ґудзик, що не існував ще як емблема регулярного війська за наших часів — засяяв для нас стома сонцями.
Хлопець, зауваживши до чого ми приглядаємося, зблід і певно проклинав у душі ту годину, коли не звернув уваги на ґудзик, забув його відрізати й пришити інший.
Хватаєм хлопця за руки і тягнемо, переляканого, на дорогу і до полку.
— Ти петлюрівець? Ідеш із-за кордону? Признавайся, брате, — не бійся! Ми ж свої! — Партизани!
— Ні, товарищі! Далебі, ні! Я від сестри...
На шляху показуєм старшинам і козакам той ґудзик на штанах. Ізскакуючи з коней, всі розглядали його, як найбільшу в світі рідкість. Розгублений хлопець не міг, певно, переварити в своїй голові, чого «будьоновці» так тішаться, побачивши дурний ґудзик, відрізаний від плаща і пришитий за відсутністю іншого до штанів. Вістка про ґудзик на штанях передавалася з уст до уст по колоні. Під'їжджали глянути на нього із дальших чот і трійок.
Холодноярський бурлака Худолій, полтавець, під'їхавши, приглядався не до ґудзика, а до обличчя його власника.
— Як би морда трішки грубша була — чисто мій товариш з Костя Гордієнка полку... А може то ти Грицю — тільки схуд?
Гриць закліпав очима, потім вчепився в Худолія, стягнув його з сідла й розревівся в його обіймах. Розговорившись, Гриць упізнав ще не одного козака й старшину з інших частин, що разом з гордієнковцями були на фронті. Переконавшись, що ми не червоні, радів нам не менше, ніж ми йому. Заморозивши бідного Гриця — розглядаючи при розщепнутому кожушку його ґудзик — направляєм свою нетактовність. Знайшлася в кобурах чарка міцного самогону — загрітися, знайшлося сало-хліб. Дріжачи від зворушення, Гриць заїдав чарку і голод, а ми стояли біля нього і кожний лякався в душі запитати його про те, що нас мучило. Нарешті Терещенко, що нервово куйовджив свою велику чорну бороду, відважився.
— Слухай но, козаче... Ти давно з війська?
— Як з Ланьцута втік — третій тиждень.
— Ну... і як там наше військо? Що поробляє? Серця у нас тьохнули, завмерли...
— Ну, та інтерноване... У таборах.
— Гмм... Інтерноване кажеш. Щож то за мудре слово таке?! Уміжнароднене тобто — чи що?
— Ну, в таборах. За дротами. Вроді, як би полонені, а тільки не полонені — а інтерновані.
Терещенко замотав пасмо бороди на палець.
— Т-ттак... Ну, а ґудзик отож у тебе — від урядової військової уніформи — ні?
— Та ґудзики носять. І відзнаки носять. Тільки зброю забрали.
Довкола зітхнули. Терещенко смикнув пасмо бороди, аж затріщало.
— Ну, а коні як?
— І коні забрали.
Партизани тривожно зашепотіли. Терещенко заламав бороду об груди.
— Ну, а як же, на весну готовиться щось — ні?
— Та... говорили старшини у таборі, що весною повстанці большевиків розіб'ють. Тоді й нас на Україну відпустять, віддадуть нашу зброю. Ну, а мені не хотілося дожидати. Дурійка за дротами чіпляється. Утік, щоб до повстанців приєднатися. У таборах — кожний про те тільки й мріє.
Стоїмо коло Гриця задумані, з спорожнілими серцями. Сумні новини передавали на шляху з уст до уст, із чоти в чоту...
Терещенко розпушив пальцями бороду.
— Панове старшини! Звести полк півкругом до могили!
Штаб виліз на верх до хреста. Як полк в густих лавах оточив півкругом Нечаєву могилу, Терещенко коротко з'ясував положення. Скінчивши, підніс руку.
— Хто за тим, щоб іти за Збруч, здати коней та зброю і відпочивати за дротами — руку з шаблею до гори!
Партизани понуро мовчали, схилившись у сідлах. Ласкаво потріпували по шиях чотириногих бойових товаришів.
— Хто за тим, щоб вертатися і — поки наша сила — бити ворога?!
Лави заворушилися. Блиснули на сонці клинки шабель. Всі до одного...
Терещенко обернувся до Хмари.
— Пане полковнику! Віддаю назад у твої руки полк. Мені дозволь, по давньому, тачанками кермувати.
Змісця повертаєм на Схід. Гриця поки що на тачанку примостили. За Красним розігнали з пересердя на чотири вітри червоний полк, що згубивши нас, намагався догнати. Зарубали із півсотні «котовців«. Поховали на скору руку при дорозі дев'ять своїх убитих і рушили дальше. Гриць передягнувся, озброївся і сів на коня. Лише ґудзик від його старих штанів я відрізав і сховав до своєї адьютантської торби, — в Холодному Яру показати...
Бог перейшли по льоду, вище попередньої переправи і взяли напрям на Таращанщину, щоб уникнути зустрічі із знайомими вже червоними частинами. Перевтомлені й обізлені, перемелюємо шаблями все живе червоне, що попадалося під руки по дорозі.
На Таращанщині натрапляєм на мале село, так щасливо положене між лісами далеко від великих доріг, що ні за світової війни, ні за «громадянської» — не бачило ще в своїх хатах війська. В тому, забутому Богом і совітською властю селі, дозволяєм собі неможливий «люксус«: відпочиваєм цілу добу. Та другого дня вже гупали по селі гармати «червонців«, що таки відшукали наш слід. Йдемо, відбиваючись, на Черкащину.
По дорозі, відчепившись вже від «червонців«, що погналися за якимось іншим партизанським загоном, розганяєм червону піхоту, що облягала велике село Медин. У Медині була міцна повстанська організація, щось на зразок холодноярських сіл. Захоплюєм без коней і упряжі дві вкопані під селом гармати, що цілу добу вже обстрілювали село. Мешканці Медина добре озброєні, оточили село окопами, колючим доротом, перевернутими до гори зубами боронами і не впускали до села «совєтской власті».
Гармати стріляли запальними стрільнами і поважна частина села вже була спалена. Та мединці — правдиве гніздо роздратованих шершнів. Видобувають рештки майна з-під згарищ, переносять його до уцілілих хат, зносять під спалену церкву своїх убитих, але піддаватися червоним ще й думки не мають... Усі мужчини, навіть кілька жінок і дівчат — з рушницями. Нарікають на сусідні села, що обіцяли виступити проти червоних і злякалися. Мала мединська «січ» досить гарматних набоїв, зложених місцевими артилеристами царського ще війська, по фаховому, в бліндажі. Мала й одну гармату з поломаним замком, до якого бракувало частин, між іншим і пружини з ударником. Стріляли, закладаючи у замок грубий цвях, б'ючи по ньому молотком на довгому держаку. Село мало кілька власних старшин різних родів зброї, між ними сапера і гарматчика. Боронилося по фаховому, чого не можна було сказати про двадцятикількагодинний наступ двох полків червоної піхоти. Кільканадцять полонених, між ними й одного командира, що їх мединці захопили підчас нічного випаду із села, не вбивали; тримали у двох хатах, як заложників.
Віддаєм завзятим оборонцям села захоплені червоні кулемети і гармати. Затягнувши їх до села, мединці глянули на майбутнє ще веселіше. У селі панувала чутка, що Петлюра з військом заняв уже Винницю.
На Черкащині вже не спішилися. Місцевість знайома, лісиста; в один ліс пірнув — в другому виринув. На початку третього тижня від зміни курсу із Заходу на Схід були ми вже у своїх холодноярських землянках. Хмара повів чорнолісців до Чорного ліса.
В землянках було все по старому. Лише килими ще більш потемніли та хлопці ще більш бородами пообростали.
Гриць, що пішов з нами до Холодного яру, та його, невиданий ще старими вояками українського війська, ґудзик з державним гербом — були «героями» у таборі. Грицеві наш табор подобався більш ніж ланцутський... Радів, що стрінув нас по дорозі, хоч, як признався, ще в Ланцуті мріяв, щоб добратися до Холодного яру.
Правдива вістка про українську армію впала чорною тінню на обличчя холодноярців. Гасла надія на визволення із Заходу; треба на власні руки і голови надію покладати.
Оповідаєм із Чорнотою Петренкові про нашу зустріч з «батьком» Махном. Петренко мав уже відомості про його дальший рух. Коло Канева Махно
