— Звичайно… — тихо відповіла Наташа.
Бібліотекар засунув коробочку в нішу проектора і натиснув на одну з кнопок. На протилежній стінці з'явився портрет Северсона.
— «Син Півночі», стереофільм Олексія Черепанова та Наталії Орлової… — пролунав незнайомий басовитий голос.
— Це було року тисяча дев'ятсот двадцять восьмого… — продовжував диктор в той час, як крізь портрет почали проступати обриси портового міста.
— Тромсе!.. — прошепотів Северсон.
— Не хвилюйтесь, друже. Це лише документальні кадри вашого вильоту, — сказала тихо Наташа, яка не зводила очей з свого супутника.
Потім ішли фотографії Амундсена та «Латама», а за ними — маленька карта з рухомим літачком, який просувався в напрямку Шпіцбергену. За групою островів він несподівано зник, а замість нього з'явився червоний кружечок.
— Десь у цьому районі «Латам» зазнав аварії… — пояснював диктор. — Спостерігач літака Северсон невідомо як потрапив на берег безіменного острівця, де й замерз. Збігали роки, минали десятиріччя. Надійшли величні дні визволення всього людства. Здійснились передбачення Маркса та Леніна: капіталізм та імперіалізм зійшли зі сцени історії. Назавжди зникла небезпека війни. Велетенські творчі сили, які гайнувалися раніше на створення засобів знищення, звільнились тепер для найпрекраснішо-го: для боротьби за щасливе сьогоднішнє і ще прекрасніше майбутнє людей. Настав небачений розвиток техніки й науки. Вже через двадцять п'ять років після усунення небезпеки війни людство мало таку силу, що могло стати на бій з Сахарою і Арктикою. На протязі наступних п'яти років ми витіснили льодовики аж до Північного полюса. І ось на цьому славетному переможному шляху і було знайдено Северсона…
Перед широко розкритими очима Северсона розгорталися захоплюючі події.
Бергер доповідає Всесвітній Академії, що в одному з льодовиків на крижаному острівці знайдено невідому людину в одязі пілота двадцятих років двадцятого століття. Він лежить скоцюрблений у прозорій кризі, наче спить. Голова його — на лівій руці, а правою він притримує шкіряне пальто.
На острів приземляється вертоліт. З нього виходить група лікарів-тарабкінців. Спеціальним інструментом вони вирізають великий крижаний куб з тілом людини і з допомогою кранів навантажують на літак.
На екрані з'являється Москва, а потім велика лабораторія.
— У кишені невідомого було знайдено військовий білет… — звучить голос диктора, і на екрані з'являється знімок розгорненої книжечки. Мабуть, вона побувала в воді: літери тексту розмазані і перетворились на брудні смуги. В графі: «Прізвище» — видно тільки «…е…сон».
Фотографію книжки змінює кадр у лабораторії. Усміхнена чорнява дівчина (Северсон одразу ж упізнає в ній Наташу) каже:
— «Е…сон» — це мені не зовсім подобається. Знайшли ми його на півночі, то й будемо поки що називати Северсоном.
— Рік важкої і відповідальної наукової праці, рік упертої боротьби з невблаганною природою… — продовжує диктор. — І нарешті все ж перемагає наука й життя!.. Северсон починає дихати… Северсон вимовляє перше слово… Наука святкує одну з найбільших перемог… Смерть поступилась!.. — Стереофільм закінчився. В залі лунає музика, яка підносить людину, дає їй крила. Могутня кантата життя!
Северсон зворушений.
— Наташо! Василю Володимировичу! Митю!.. — йому перехопило дух.
У Наташі очі сяють щастям. З радості вона б розцілувала Северсона!
Криза минула. Тепер можна сміливо стати перед Та-рабкіним і сказати: наш любий Северсон уже живе в теперішньому часі!
Розділ IX
В краю чудес
Северсон підійшов до широкого вікна. Зупинився, вражений.
Перед його очима розляглась чудесна картина. До яскраво-синього неба зводились велетенські палаци, прикрашені статуями та барельєфами. На вершині одного з них стояла велична бронзова постать з простягненою вперед правою рукою. Фундамент цієї багатоповерхової будови губився в зелені великого парку; бічні крила палацу мали плоский дах, де стояли кільканадцять дивних безкрилих літаків.
Скільки сягало око, скрізь проти неба височіли такі ж палаци. Вони були різні за обрисами, оздобленням і кольором, але всі стояли серед дерев. На обрії виблискувала водяна гладінь, якою снували кораблі. Голубінь кеба прокреслювали білі смуги од літаків.
Северсон довго дивився у вікно й мовчав. Зачарований краєвидом, він забув про все на світі.
Так он яка Москва!.. Куди до неї Нью-Йоркові! Там хмарочоси убогі, як коробки для черевиків, та ще й тісно приліплені один до одного… А може, й Нью- Йорк уже змінився?
Він запитливо глянув на Наташу.
— Як, подобається наше місто? — запитала вона лукаво.
— Це — втілена казка, Наташо!.. Але я й досі не вірю, що це — Москва. Мені здається, що я потрапив на якийсь зачарований острів, про який світ навіть не знає.
— А це?.. — Наташа підняла штори на протилежній стінці, і перед Северсоном з'явились залиті сонцем будови старовинної архітектури.
— Так, це московський Кремль… — задумливо сказав Северсон. — Я бачив його тільки на малюнках, але забути його неможливо… — він хитнув головою, посміхнувся. — Ну й штукарка ви, Наташо! І хитрунка!.. То ви спеціально привезли мене сюди вночі, та ще на метро, щоб потім приголомшити краєвидом Москви з висоти пташиного льоту?!
— Частково — так, — засміялась Наташа, — але ж кортіло показати вам і метро. Сподобалось?
— Чудесне метро!.. Тільки… тільки… А ви знаєте, що ми обдурили міський магістрат? — сказав Северсон напівжартома.
— Тобто як? — здивувалась Наташа.
— Мені незручно нагадувати, але… ми не купили квитки.
— Ах, он у чому справа! — зареготала Наташа. — Я просто забула вам пояснити, що за транспорт у Москві не платять. Ну, та ви це побачите на власні очі… А зараз кажіть: що ви хотіли б побачити?
— Скажіть, а чи не можна було б завітати на електростанцію, туди, де працює Митьків батько? Хлопчик мене запрошував, але я, звісно, не знаю, чи дозволяється це, чи ні.
— А чому ж. Ми заглянемо й туди. Я приготувала для вас широку програму екскурсій. Тільки, прошу, будьте цілком одверті: як на вас впливає все побачене?
— Не знаю… — відповів він по паузі. — Поки що я тільки цікавлюсь усім. Я б хотів зараз промчати світом і подивитись, як він змінився.
— А чи вистачить вам сили для цього? Чи не краще було б продовжити лікування?
— Я почуваю себе вже зовсім здоровим і бадьорим.
— Це так, — погодилась Наташа. — Але перенапруження ще може пошкодити вам. Я вважаю, що вам велику користь приніс би тривалий сон.
— Сон?.. Може, хочете, щоб я спав день у день, як немовля?
— Саме сон і допоміг вам стати на ноги. Людина витримує без їжі місяць, а без сну — лише кілька днів. Великий фізіолог Іван Петрович Павлов довів, що багато хвороб людини виникають внаслідок перенапруження кори головного мозку. Тут не зарадять ніякі ліки, а тільки сон, коли нервові клітини припиняють свою діяльність і відпочивають.
— Вірю вам. І все-таки спати мені не хочеться. Не турбуйтесь про мене: за своє життя я зазнав багато чого, а, як бачите, знову бадьорий.
— Отаким ви мені подобаєтесь, Северсон! Тоді скажу вам по секрету: Митько вже давно чекає на вас.
Очі Северсона засяяли. Кількома стрибками він вибіг у коридор, схопив хлопця і високо підняв над головою:
— Ти, мій хлопчику, ти — найкращий лікар!
А Митько намагався набрати зосередженого й поважного вигляду:
— Я прийшов повідомити, що батько сердечно вітає вас і запрошує до своєї електростанції… Як бачите, я завжди дотримую слова.
— Ти тут живеш, Митю? — запитав Северсон, коли вони втрьох підійшли до великої красивої споруди, що поросла диким виноградом.
— Ні, товаришу Северсон, тут працює мій батько, — відповів хлопець, — Оце й є московська атомна електростанція.
— Ого! — здивувався Северсон. — В такому палаці міг би жити й англійський лорд!.. А де ж димарі?.. Чим тут опалюють?
— Тепер уже електростанції не опалюють, — пояснила Наташа. — Вони працюють на невичерпній енергії атомів… Але про це поговоримо пізніше.
Вони зайшли до вестибюля і попрямували сходами.
— А, дорогі гості! — їм назустріч поспішав ставний чоловік у білому халаті. — Вітаю вас, товаришу Северсон, на нашій фабриці енергії!.. Що ви хотіли б побачити насамперед, друзі: диспетчера, реактори чи експедицію електроенергії?
— Не поспішайте, товаришу Зайцев! — засміялась Наташа. — І не розмовляйте з нами санскритом. Наш гість не розуміє ваших термінів і, мабуть, погодиться, щоб ви показували найцікавіше.
Зайцев почухав потилицю:
— В нас усе цікаве. Але куди раніше? Що, коли до диспетчера?
На запрошення Зайцева гості пройшли коридором і почали підніматись широкими сходами на вищий поверх.
Северсона вразила зразкова чистота, красиве оздоблення стін, йому мимохіть пригадалась паперова фабрика, на якій колись працював його дядько. Там було повно смороду, гуркоту, бруду. А тут — тихо й чисто, як у храмі.
— Прошу! — сказав Зайцев, пропускаючи гостей уперед.
Безшумно відчинились широкі двері, і перед відвідувачами постала дивна картина. Посеред залу містилась велика рельєфна карта, що сяяла незліченною кількістю різнокольорових вогників. Між мініатюрними горами й річками виднілись такі ж маленькі міста.
Тільки надивившись на карту, Северсон помітив під стелею прозору кабіну, в якій сиділа білява дівчина. Однією рукою вона спиралась на бильце крісла, а другу тримала на похилому пульті, що ряснів кнопками та екранчиками.
Дівчина глянула вниз, на відвідувачів, посміхнулась на знак привітання і знову всю свою увагу скерувала на пульт.
