чіткості. Очі академіка перебігають на сусідній екран.
— Дивно, Аленко: на півтораметровій хвилі ми знову перехопили сигнали! Ідіть сюди, подивимось.
Смаглява дівчина сідає поруч Цагена.
— Надзвичайно! — вигукує вона збуджено. — Отже, планета системи Проксима Центавра випромінює одночасно дві хвилі, і на кожній з них — інші сигнали!
— Так, безперечно, цілком інший код. Справа ще більш ускладнюється… — Цаген підбіг до відеофону і натиснув на кнопку. — Прошу, негайно з'єднайте мене з Всесвітньою Академією. Важливе повідомлення!
За хвилину він доповідає з телеграфною стислістю.
— Хвиля сто п'ятдесят сантиметрів — нові сигнали. Хвиля сто сімдесят вісім сантиметрів — подальші сигнали. Хвиля сто дев'яносто шість сантиметрів — знову інші сигнали… Висновок: планета Ікс в сузір'ї Центавра висилає: кілька різних за своїм характером програм. Про дальші дослідження повідомлю пізніше. Все.
Він вимкнув апарат і засміявся:
— Хай тепер сушать собі мозок, а я — не детектив. Астробіолог Алена Свозилова зосереджено подивилась на академіка:
— Скажіть, чи пробували ви відповісти на сигнали? Цаген знизав плечима:
— Звичайно, пробував. Як вам відомо, сигнали подеколи уриваються. В такі періоди ми посилювали записані раніше сигнали і відсилали їх назад на тій же хвилі. Тепер чекаємо на відповідь. Ви не повинні забувати, що Проксима Центавра знаходиться на відстані чотирьох світлових років. Це значить, що стільки ж туди летітимуть і радіохвилі, які теж поширюються в пустоті зі швидкістю триста тисяч кілометрів на секунду. Отже, понад вісім років на всю подорож, — звісно, якщо таємничі створіння дадуть нам відповідь негайно і якщо відповідатимуть взагалі. Існування мислячих створінь на Проксимі ще не доведено, про це не можна забувати.
— Ми доведемо! — сказала Алена з викликом.
— Щасти вам! — іронічно посміхнувся Цаген. — Як ви можете довести? Досі нікому не вдалося розшифрувати сигнали, і нема надії, що це вдасться зробити найближчим часом. Та це й зрозуміло: адже люди на Проксимі, якщо вони там є взагалі, мають зовсім інший спосіб мислення, аніж ми.
— Про існування людей на Проксимі дізнаємось іншим чином. Просто полетимо туди подивитись.
— Красненько дякую! — засміявся Цаген. — Бажаю вам щасливої дороги і в десять разів тривалішого життя! Скільки ж ви, нещасна дівчино, туди летітимете, якщо сонячний промінь з своєю шаленою швидкістю мчить понад чотири роки?!
— Точніше сказати, чотири роки три місяці двадцять один день і сім годин. Це я знаю, хоч я для вас тільки астробіолог! — розсердилась Алена. — Це становить близько сорока квадрильйонів кілометрів. Ще з школи пам'ятаю наочний приклад, який трохи допомагає уявити цю колосальну відстань: «Зменшимо наше Сонце і найближчу зірку — Проксиму Центавра — до розміру невеликих м'ячиків. В такій же пропорції зменшимо і відстань між цими світилами. Тоді м'ячик, що означає Сонце, буде в Празі, а той, що означає Проксиму, — десь аж на узбережжі Північної Африки…» Все це мені відомо, любий Цаген, і все-таки я вірю, що ми коли-небудь подивимось на Проксиму зблизька. Більш нічого зараз не розповім, бо ви — Хома невірний. Скажу тільки одне: зачекайте, поки доповідатиме академік Навратіл на одному з наступних засідань Всесвітньої Академії, а потім про мене згадаєте… І — до побачення на планеті Ікс!
Розділ VIII
Приголомшення
Лайф Северсон утік від Наташі Орлової, — утік, як хлопчисько-пустун від обридлої виховательки. Кінець кінцем скільки можна його опікати? Він почуває себе цілком, цілком добре. І треба нарешті збагнути суть дивних змін, що сталися в світі; треба переконатись, що десь за межами показаних йому розкошів не ховаються злидні. Адже було так у Лондоні: в Вест-Енді — палаци, а на околицях люди ледь животіють…
Лишивши для Наташі записку, щоб не турбувалась, Северсон вибрався через вікно та й подався через парк звивистою стежкою. Зайшовши таки далеченько, він забрався в кущі і простягся горілиць на барвистому килимі польових квітів. На серці в нього було спокійно й хороше.
По небу повільно пливли легенькі білі хмарки. Дерева тихо шелестіли яскравим, ніжним листячком. Звідкись прилетів метелик і довірливо сів на коліно Северсона. Посміливішав наляканий появою людини коник та й врізав на своїй крихітній скрипочці нехитру мелодію.
«Сюди б ще один-єдиний звук, то й був би я зовсім як вдома… — мріяв Северсон. — Коли б озвався ти, любий дзвоне нашого маленького костьолу! Долинь сюди з теплим подувом вітру від фіорду, поверни мене в моє щасливе дитинство!»
Несподівано щось зашуміло в повітрі, і Северсон відчув поштовх у підошву правого черевика. Він швидко розплющив очі, злякано сів.
Біля його ніг лежав дивний літачок. З отворів на крилах моделі пирскав червонуватий дим, фюзеляж здригався.
«Дотепна конструкція! — думав Северсон, розглядаючи іграшку. — Літає, а пропелера нема… Чи не можна було б використати цю ідею для справжнього літака?»
— Ура, він тут! — несподівано пролунав дитячий голос.
На галявинку вибіг хлопчина з червоною хусточкою на шиї. Помітивши біля моделі незнайомого, він спочатку розгубився, але потім у нього в очах спалахнули вогники цікавості.
— Ви — Северсон, правда ж?
— Ніби так, — посміхнувся Северсон. — Як ти мене впізнав?.. Наскільки я пам'ятаю, ми ще з тобою не зустрічались.
— Я — Дмитро Петрович Зайцев, а вдома мене звуть Митьком, — відрекомендувався хлопчик, підходячи ближче. — Я знаю вас дуже добре. Хто ж вас не знає?! Вас знають в усьому світі! Я часто бачив вас по телевізору і в кіно… Ой, що було, коли ви вперше вдихнули повітря! Або коли ви дивились першу телевізійну передачу!.. Знаєте, товаришу Северсон, я вам дуже заздрю! Я б хотів, щоб зі мною трапилося щось схоже!
Северсон знизав плечима. Він марно намагався пригадати, коли це його знімали на кіноплівку.
— Наш учитель багато розповідав про вас, — провадив далі хлопчина. — Ми запитували його, як ви ставитесь до сучасного світу, але він не знає. За ті довгі роки, що ви лежали в кризі, сталося стільки змін… Оце для вас сюрприз, правда?
Северсон закліпав очима, потім схопився, наче вражений блискавкою:
— Що ти верзеш, хлопчику?! Як це я лежав багато років у кризі? Та я б замерз на бурульку!
Митько збентежився, але одразу ж оговтався:
— Хіба ви цього ще не знаєте, товаришу Северсон?.. Ви гадаєте, що зараз — тисяча дев'ятсот двадцять восьмий рік?.. — він знизав плечима. — Не розумію, навіщо це від вас приховують! Я б дав не знати що, аби мене отак пробудили до життя років через сто!
— Це сон… маячіння… — у Северсона раптом підломилися коліна. Він опустився на траву й схопився за голову.
— Вам погано? — кинувся до нього Митько. — Я зараз викличу лікаря.
Северсон схопив хлопчика за руку:
— Почекай… Нічого серйозного — ось тільки кров ударила в голову… Вже знову добре… — він навіть спробував посміхнутись. — Ану, стусони мене! Тільки як слід стусони!
— Навіщо? — здивувався хлопець.
— Аби я переконався, що не сплю… Знаєш, не хотів би я прокинутись серед криги. Це не жарт — помирати отаким самотнім, без надії на порятунок… — незрячими очима він задивився у просторінь.
На очі хлопчика набігли сльози:
— Що це вам спало на думку, товаришу Северсон!
Адже ви вжз цілком здоровий. І яким чином ви змогли б потрапити в крижану пустелю? Острівець, де вас знайшли замерзлим минулого року, вже зовсім не крижаний. Він геть увесь зелений і вкритий весняними квітками. Нещодавно його показували по телевізору…
Митько Зайцев намагався заспокоїти приголомшену людину. А Северсон мовчав і допитливо дивився в щирі дитячі очі.
— Не знаю, хто з нас божевільний… — сказав він скорше самому собі, аніж хлопчикові. — В мене таке враження, що в тебе надзвичайно буйна фантазія. А я вже замалим не повірив у твої слова… Ти мені розповідаєш, що в Арктиці цвітуть квіти. А куди ж ти подів льодовики?.. Мабуть, ти ніколи не бачив Півночі, бо інакше не розповідав би такі казки…
Северсон погладив хлопчика по голові, жаліючи його. Бідне, йому не більш як дванадцять років, а вже втратило розум… Звісно, поганий вплив пригодницьких романів…
— Це не казки! — захищався хлопчина. — І я не брешу принципово, можете мені в цьому вірити! Всесвітня Академія наук розбила майже всі льодовики; крига лишилась тільки біля Північного полюса. Адже ми вивчали про це в школі. А я вчусь добре, в мене майже самі п'ятірки!
— Гаразд, гаразд, у такому разі я тобі вірю! — засміявся Северсон і ще раз погладив дитину по голові.
— Я навіть не дивуюсь, що вас усе так вражає, — сказав Митько. — Адже перед вашим польотом з Амундсеном ви багато чого ще не знали. Нам про це говорив учитель. Казав, не було у вас ні телебачення, ні реактивних літаків, ні атомних електростанцій. Тисячі людей, казав він, страшенно виснажувались на заводах, аби добре жилось одному багатієві… А які жахливі були квартирні умови! Не дивно, що тоді ще існували заразні хвороби… А ці війни! Важко повірити, що люди здуру вбивали одне одного за золото… Невже в них не було кращих інтересів?
Северсон знову насторожився. Хіба хлопчик міг би вигадати усе оце?.. Палаци й котеджі справді казкові, і їх не побудуєш за кілька місяців… А отой чудесний відео-фон і незвичайні літаки? А те, що ні Роберт, ні Альберт досі не відповідають на листи?
Северсон завагався. Але в мозку раптом блиснула твереза думка:
«Ні, ні, все це безглуздя! Цього не може бути!»
— Почекай, Митько… — сказав він задумливо. — Мені щось спадало на думку… Мене знайшли напівзамерзлим, і я внаслідок цього втратив на якийсь час пам'ять і здатність мислити, так?.. Але це тривало недовго, бо я зовсім не постарівся. Коли я дивлюсь у дзеркало, то здаюсь собі навіть молодшим, аніж тоді, коли стартував з Тромсе.
Митько стиснув Северсону руку:
