— Ви замерзли зовсім, товаришу Северсон, і пролежали в кризі багато років… Як би це вам усе пояснити?.. Чи звертали ви увагу на те, що за дуже великих морозів вода в маленьких ставках промерзає аж до дна? Одночасно замерзають і риби, і жаби, ви ж це знаєте… А навесні, коли крига розтане, вони оживають і — фррр! — знову бадьорі.
— Так ти гадаєш, що і в мене така ж холодна кров, як у жаби, і я міг спокійно замерзнути, а потім розморозитись?
— Я вам цього не говорю! — запротестував Митько. — З вами було не так просто. Ви навіть не уявляєте, скільки зусиль доклали тарабкінці, щоб повернути вас до життя? Я бачив цей науково-популярний кінофільм…
— Не глузуй з мене! — засміявся Северсон. — Замерзлу людину не пробудиш. Вона — мертва.
— Але ви ще не знаєте, що вчені розділили смерть на дві. Одна смерть називається клінічною, а друга — біологічною. Людина спочатку помирає клінічною смертю, а це ще нічого. Учитель розповідав нам, що мертву людину вперше вдалось оживити ще в тисяча дев'ятсот сорок четвертому році, під час Великої Вітчизняної війни. Зробив це професор Нєговський у нас, у Москві. Він оживші мертвого солдата Черепанова, який загинув від втрати крові під час операції. Черепанов після цього довго хворів, але нарешті-таки видужав. В музеї ви можете знайти «Правду» за одинадцяте вересня сорок четвертого року і прочитати це повідомлення…
— Почекай, через скільки хвилин після смерті оживив його отой Нєговський?
— Приблизно через п'ять хвилин.
— А я, коли повірити тобі, лежав заморожений багато років!
— Це правда, — охоче підтвердив Митько. — Але ви весь час були мертві клінічно. Під час великих морозів не може настати біологічна смерть, яка остаточно руйнує організм. Це вам підтвердить і наш учитель… Чи не чули ви часом про російського вченого Бахметьєва? Він жив тоді, коли ви були таким хлопцем, як я зараз. Саме Бахметьєв проводив перші вдалі досліди з оживленням заморожених істот. А трохи пізніше наш великий вчений Каптерєв навчився оживляти мікроорганізми, рачків та інші дрібні створіння, що пролежали у вічній мерзлоті десятки тисяч років!.. Яке ж тут чудо? Ніякого! Северсон зосереджено звів брови:
— Гаразд. Це здається вірогідним. І все ж мені незрозуміло, як можна оживити мертвого, — хай навіть клінічно мертвого, як ти кажеш.
— Я можу це вам пояснити, — сказав хлопець, гордий можливістю показати набуті з популярних книжок та лекцій знання. — Першими спробували оживляти мертвих чеські лікарі Спіна та Веліх. Їхній задум не вдався, бо вони ще не знали про існування груп крові. Так само не пощастило і російському лікарю Андрєєву. Як я вам уже казав, першим досягнув успіху професор Нєговський… Але ще раніше дуже цікаві досліди здійснив московський професор Брюхоненко. Уявіть собі, він ще в тисяча дев'ятсот тридцять п'ятому році міг оживити одрубану собачу голову. Вона ще й висувала язик, і поводила очима… А знаєте, що тоді сказав Брюхоненко? Настане, мовляв, час, і лікарі навчаться оживляти замерзлих людей, — навіть Амундсена, якщо його вдасться відшукати… Тож чи вірите ви мені тепер, що насправді замерзли і що академік Та-рабкін вас повернув до життя?
Северсон провів рукою по спітнілому чолу і знизав плечима:
— Не знаю. Важко отак собі повірити, хоч я й не думаю, що ти все це наплескав… Отже, я спав у кризі багато років… А скільки саме?
Митько глянув на нього лукаво:
— Вгадайте!..
— Не маю ані найменшого уявлення… — задумливо сказав Северсон. І раптом рвучко повернувся до хлопця. — Але я хотів би мати докази, Митько! Будь- який речовий доказ, що я справді проспав… Чи немає в тебе газети з сьогоднішньою датою?
— Немає… — хлопець замислився. — От що: ходімте до інститутської бібліотеки, це близько. Там усе прочитаєте чорним по білому.
Северсон погодився, і вони одразу ж подалися до бібліотеки.
— Здрастуйте, Василю Володимировичу! Подивіться, якого надзвичайного гостя я привів до вас! — вигукнув Митько з порога затишної читальні.
Літній чоловік, що стояв біля книжкової шафи, швидко обернувся і, побачивши Северсона, аж закліпав очима:
— Товариш Северсон?! Прошу… Прошу… — він заметушився, пропонуючи стільця. — А тобі, шибайголово, слід було б дати доброго прочухана! Наташа Орлова вже понад годину місця собі не знаходить, а ти водиш товариша Северсона не знати де… Хіба ти не чув екстреного повідомлення?
— Ні, — засміявся Митько. — Ми тим часом добре погомоніли. Я пояснив товаришу Северсону, як він потрапив з Арктики до нас.
Бібліотекар збентежено замахав руками:
— Отже, ти все вибовкав?! Та чи розумієш ти, що накоїв?!
— Не хвилюйтеся, пане, — заступився Северсон. — Я вже знаю все чи майже все і, як бачите, не занепав духом. Визнаю: це була для мене завелика доза, але я її витримав. У мене тепер до вас тільки одне прохання: чи немає у вас часом норвезьких газет тисяча дев'ятсот двадцять восьмого року?
— Не знаю. Треба подивитись… — перепросивши, бібліотекар вийшов до сусіднього приміщення і одразу ж кинувся до відеофону:
— Товаришку Орлову!
На екрані з'явилось Наташине обличчя:
— Ви чимось стурбовані, Василю Володимировичу?.. Може, дізнались щось про Северсона?
— Він у мене в читальні. Але радіти нема чого. Уявіть собі, Северсон уже знає все.
— Прикро… А як він поводиться?.. Спокійний?.. А втім, я зараз до вас приїду.
— Він хоче одержати газети за дев'ятсот двадцять восьмий рік. Що робити?
Наташа нахмурила чоло, закусила губу. По короткій паузі сказала рішуче:
— Дайте. Нічого іншого не лишається.
Коли Наташа Орлова зайшла до читальні, Северсон був такий заглиблений у читання газет, що навіть її не помітив. Тремтячою рукою він перегортав переплетений річний комплект «Норгес Фолк» і уважно перечитував кожну статтю, де згадувалось про Амундсена. Зараз йому саме потрапив на очі великий заголовок в номері за 19 червня 1928 року: «АМУНДСЕН ВИЛЕТІВ НА ДОПОМОГУ НОБІЛЕ».
«Вчора, 18 червня, на літаку «Латам» з Тромсе на північ вилетів великий полярний мандрівник Руаль Амундсен. На борту літака один наш офіцер, французькі льотчики Рене Жульбауд і де Кувервілль, радист Валетте і механік Браззі. Амундсен сподівається розшукати експедицію Нобіле, занесену оболонкою дирижабля «Італія». Як щойно повідомив наш кореспондент з Тромсе, Амундсен невдовзі після старту запитав по радіо про стан криги біля острова Ведмежого. Завтра надрукуємо більш докладні повідомлення».
Однак другого дня газети про Амундсена мовчали. Через день вони вмістили коротке повідомлення, що літак «Латам» не дає про себе ніяких звісток. Ще через кілька днів вже почали писати про рятувальну експедицію на допомогу «Латаму».
«НОРВЕГІЯ ВТРАТИЛА СВОГО ВЕЛИКОГО ГЕНІЯ», — повідомляв заголовок «Норгес Фолк» за 1 вересня 1928 року. — «Рибальське судно «Брод» підібрало вчора поблизу Фунгло поплавок літака, що, безперечно, належав «Латаму». На жаль, тепер вже немає сумніву, що наш великий і безсмертний Амундсен загинув разом зі своїми вірними друзями. На всіх державних будинках вивішено траурні прапори».
— Отже, Амундсен загинув… — прошепотів Северсон і похилив голову. — Тільки я й був урятований… А чи знайшли хоч його труп?
Наташа міцно стиснула йому руку:
— Ні. Він спить, мабуть, у вічній кризі, яка лишилася в Арктиці. Однак ми, безперечно, знайдемо його. І його, і Валетте, і решту ваших друзів. І, можливо, ви ще зустрінетесь з ними…
У Северсона запаморочилось в голові.
«Так ось чому так зволікали з усякими поясненнями!.. Я, виходить, лишився один-однісінький, без родичів і друзів, між чужих людей… Це — жахливо!»
З гарячкових думок його вивів схвильований голос Наташі:
— Забудьте про минуле, Северсон! Минулого вже не можна повернути, і ви, безперечно, не шкодуватимете за ним, коли дізнаєтесь, з якою радістю ми прийняли вас до себе, яке прекрасне й багате життя відкривається перед вами зараз…
Митько, який досі тихенько тулився в куточку, підбіг до Северсона і обняв його:
— Не гнівайтесь на мене… Хочете, ми будемо добрими друзями? Підете завтра зі мною подивитись атомну електростанцію, де працює мій батько?
Невидющим поглядом Северсон дивився кудись у землю і, здавалось, не чув нічого.
— Краще було б, коли б ви знайшли Амундсена… — прошепотів він сумно. — Наташо, я хочу додому… Додому, в Норвегію…
Дівчина взяла його за руку:
— Ще трошки терпіння, друже… Ще шість тижнів лікування — і ви будете цілком здорові. Цей час збіжить, як вода, а потім я сама проведу вас додому, — якщо вам буде приємне моє товариство, звісно. Викиньте з голови похмурі думки. Повірте, нам без вас буде дуже сумно. Ми вже звикли до вас, ви просто наш. Всі ми вас насправді любимо, а я… я себе почуваю вашою матір'ю… хоч і народилась на кілька десятків років пізніше вас.
Северсон потиснув Наташину руку і сумно посміхнувся:
— Такого невдячного пацієнта ви, мабуть, ніколи не мали… — він повернув голову до вікна і задивився на верхів'я дерев. Повільно, через силу продовжував: — В мене голова замалим не лусне… Коли б хоч знати, що, власне, зі мною сталось і як я до вас потрапив… Наташо, можете ви мені про це розповісти?
Митько ніби цього тільки й чекав:
— Василю Володимировичу, а може, продемонструємо товаришу Северсону кілька стерео про нього?
Бібліотекар замахав руками:
— Та помовч, шибенику! Чи мало ще ти накоїв?.. Які ще там «стерео»?! — звернувся він до Северсона, а потім з німим запитанням подивився на Наташу.
— Дайте, Василю Володимировичу… — зітхнула дівчина. — Може, так буде краще.
З дивним навіть для самого себе спокоєм Северсон стежив за рухами літнього бібліотекаря. Той сів до великого овального столу; як на телефоні, набрав якийсь номер. На екранчику спалахнула літера «С». Під нею тричі блимнула зелена лампочка; на лівому крилі стола відкрилась засувка. Бібліотекар простяг до неї руку й витяг кілька металевих коробок.
— Почнемо з першої частини?
