опинився в кімнаті, заповненій невидимими людьми, і весь секрет полягає в тому, що дзеркало відображає їх усіх – байдуже, видимі вони чи невидимі?
Знову глянув у дзеркало. Жінка, котра стояла зразу за його відображенням, усміхалася й махала йому рукою. Гаррі простяг назад руку, але нічого не намацав. їхні віддзеркалення стояли так близько, що якби вона справді була там, він мав би доторкнутися до неї, але відчував тільки повітря: та жінка і решта тих людей існували лиш у дзеркалі.
А жінка була дуже гарна. Мала темно-руде волосся, а її очі… – її очі схожі на мої, подумав Гаррі, підходячи до дзеркала ближче. Ясно-зелені й точнісінько такої самої форми… але тут він помітив, що жінка плакала; усміхалась, а водночас і плакала. Високий, худий, чорнявий чоловік, який стояв біля неї, пригорнув її до себе. Він був в окулярах, а його волосся геть скуйовдилось і стирчало на потилиці так само, як і в Гаррі.
Гаррі вже так близько підійшов до дзеркала, що мало не торкався носом свого відображення.
– Мамо?.. – прошепотів він. – Тату?..
Усміхаючись, вони дивилися на нього. А Гаррі поволі почав розглядати обличчя решти людей у дзеркалі й побачив ще більше схожих на свої зелених очей, таких носів, як у нього, а в одного дідуся були, здавалося, навіть такі самі, як у Гаррі, гострі коліна. Гаррі вперше в житті дивився на свою родину.
Поттери всміхалися й махали йому руками, а Гаррі не міг надивитися на них, зіпершись долонями на скло, немов сподівався пройти крізь нього й опинитися серед них. Гаррі відчував великий біль, у якому змішалися радість і глибокий смуток.
Гаррі не пам'ятав, як довго він там стояв. Відображення не зникали, і він дивився, дивився, не відриваючись, аж поки якийсь далекий шум змусив його опам'ятатися. Треба вертатися до спальні. Востаннє глянув на мамине обличчя, прошепотів: 'Я ще прийду!' – і вибіг з кімнати.
– Міг би й розбудити мене! – сердито буркнув Рон. – Я повернуся туди ввечері, і ти можеш піти зі мною, я покажу тобі дзеркало.
– Я б хотів побачити твоїх маму й тата! – захоплено гукнув Рон.
– А я б хотів бачити всю твою родину, всіх Візлі. Ти зможеш показати мені решту своїх братів та всіх інших родичів.
– Та їх можна побачити коли завгодно! – відповів Рон. – Просто приїжджай цього літа до нас. Хтозна, може дзеркало показує лише мертвих. Шкода тільки, що ти нічого не довідався про Фламеля. Бери якусь шинку чи що, чого ти нічого не їси?
Гаррі не міг їсти. Він бачив своїх батьків і знову побачить їх увечері. Він майже забув про Фламеля. Це вже не здавалося йому таким важливим. Яка різниця, що там стереже той триголовий пес? Ну то й що, коли Снейп його вкраде?
– З тобою все гаразд? – поцікавився Рон. – Ти якийсь наче дивний.
Найдужче Гаррі боявся, що не зможе знову знайти ту кімнату з дзеркалом. Удвох із Роном, накрившись одним плащем, вони посувалися набагато повільніше. Вони намагалися відтворити Гаррін шлях з бібліотеки і майже годину тинялися темними переходами.
– Я вже змерз! – поскаржився Рон. – Пішли назад.
– Ні! – прошипів Гаррі. – Я знаю, це десь тут. Вони проминули привид високої відьми, що линув їм назустріч, але більше нікого не бачили. Якраз тоді, коли Рон застогнав, що від холоду вже не чує ніг, Гаррі помітив постать лицаря.
– Це тут!.. ось тут!.. так!
Хлопці штовхнули двері. Гаррі скинув з плечей плаща і побіг до дзеркала.
Вони всі були там. Мама й тато зраділи, уздрівши його.
– Бачиш? – прошепотів Гаррі.
– Я нічого не бачу.
– Дивися! Дивися на них усіх!.. їх там повно!..
– Я бачу тільки тебе.
– Придивися уважніше, давай, стань на моє місце!
Гаррі відступив убік, та коли перед дзеркалом став Рон, Гаррі вже не бачив своєї родини, а бачив у дзеркалі тільки Рона у вовняній піжамі.
Зате Рон тепер приголомшено розглядав себе.
– Глянь на мене! – вигукнув він.
– Що, бачиш свою родину?
– Ні… Я тут сам, але якийсь інакший! Ніби старший і… я найкращий учень школи!
– Що?
– Я… маю на собі емблему, яку носив колись Вілл. А ще я тримаю кубок гуртожитків і кубок з кві- дичу… Я ще й капітан команди з квідичу!
Рон ледве відвів очі від цього чудового видовища й захоплено глянув на Гаррі.
– Думаєш, це дзеркало показує майбутнє?
– Як таке може бути? Вся моя родина вже мертва. Дай-но я гляну ще раз!
– Ти вже був тут минулої ночі, тепер дай мені трохи подивитися!
– Ти просто тримаєш кубок з квідичу! Що тут Цікавого? А я хочу побачити своїх батьків.
– Не штовхайся!
Несподіваний шум у коридорі урвав їхню суперечку. Хлопці й не помітили, що розмовляють надто голосно.
– Швиденько!
Рон ледве встиг накинути на Гаррі плаща, як у дверях засвітилися очі Місіс Норіс. Рон і Гаррі завмерли, думаючи про одне: чи діє плащ і на котів? Трохи постоявши, кицька повернулася й пішла.
– Тут небезпечно. Вона, мабуть, побігла за Філчем, бо почула нас. Ходімо звідси!
І Рон витягнув Гаррі з кімнати.
Сніг не розтанув і наступного ранку.
– Гаррі, пограємо в шахи? – запитав Рон.
– Не хочу.
– Може, підемо до Геґріда?
– Ні. Йди, як хочеш…
– Гаррі, я знаю, про що ти думаєш, – про дзеркало. Але не йди туди сьогодні.
– Чому?
– Не знаю. Просто маю погане передчуття. Хай там як, ти вже надто багато разів мало не встрявав у халепу. Вони там зараз усе винюхують – Філч, Снейп і Місіс Норіс. Що з того, що вони тебе не бачать? А якщо зіткнуться з тобою? Якщо ти сам зіб'єш кого-небудь?
– Ти вже говориш як Герміона.
– Гаррі, я серйозно, не йди.
Та Гаррі думав лише про одне: як знову опинитися перед дзеркалом, і Рон не зумів би його зупинити.
Тепер, за третім разом, Гаррі було значно легше знайти дорогу. Він рухався дуже швидко і знав, що шумить набагато більше, ніж годилося б, проте не зустрів нікого.
І ось уже знову до нього всміхалися мама й тато, а один із його дідусів жартома вклонився йому.
Гаррі присів на підлогу перед дзеркалом. Ніщо не могло утримати його від того, щоб просидіти тут з родиною цілу ніч. Абсолютно ніщо. Окрім…
– Що, Гаррі, знову повернувся?
Гаррі відчув, як у нього всередині все захололо. Він озирнувся. За столом біля стіни сидів не хто інший, як Албус Дамблдор. Гаррі пройшов зовсім близько від нього і навіть не помітив, бо відчайдушно прагнув якнайшвидше дістатися до дзеркала.
– Я… я не побачив вас, пане професоре.
– Дивно, яким ти став короткозорим завдяки своїй невидимості, – сказав Дамблдор, і Гаррі відлягло від серця, коли той усміхнувся.
– Отже, – заговорив Дамблдор, виходячи з-за столу й сідаючи на підлогу біля Гаррі, – ти, як і багато
