— Але ж це ненадовго! — жалібно промовила я. — Всього на кілька днів! Я дам вам всі гарантії! Завтра ж принесу документи і… оплату. Мені конче необхідно пожити саме тут — наш філіал зовсім поруч! Було б де переночувати… Я вам не заважатиму!
— А яку оплату ви маєте на увазі? — посуворішав чоловік.
— Почекай, Вадику, — сказала жінка, — в принципі, якщо це ненадовго…
— Кілька днів! — запевнила я.
— Мені це все, чесно кажучи, не дуже подобається, — пробурмотів чоловік. — Якось це дивно. І навіщо нам такий заробіток? Через десять карбованців потім гріха не оберешся…
Невже на цьому все скінчиться, з розпачем подумала я і продовжила:
— Я можу заплатити більше! Речами! Чесно. Мій друг щойно повернувся з плавання — багато чого цікавого привіз. От, погляньте!
І я виклала на стіл останній аргумент — дві пари новеньких фірмових джинсів, свої і Мирося.
— Ой! — сказала жінка, поїдаючи штани очима. — Це надто дорого. Ми не можемо їх взяти за якісь кілька днів.
— Не проблема, — весело запевнила я. — Для мене це не проблема. Мій друг має багато таких ганчірок. Не хочете взяти джинсами — можу принести вам шубку з шиншили.
Вони поглянули на мене, як на божевільну.
Я відчула, що зараз вони… ці люди… тобто — мої дорогенькі батьки просто виставлять мене за двері, як аферистку чи спекулянтку. Цього не можна допустити!
В мене вже проник запах цієї квартири, обплів нутрощі, увійшов у кожну клітину. Я ледве стримувалася, аби не пробігтися всіма кімнатами, впізнаючи найдрібніші деталі. Я не могла вийти звідти ні з чим!
Я напружила мізки і раптом вигукнула, звертаючись до чоловіка:
— Ну, хочете, я дістану вам три нові концерти Висоцького?!!
— Що? — зблиснули його очі.
— Так: три концерти Висоцького і пару джинсів на додачу! Хіба це мало за кілька днів нічлігу у вашій хаті?
— А звідки у вас ті концерти? — підозріло запитав чоловік (хоча — ох! — в цьому віці він виглядав хлопчиськом!).
— Яка різниця? — зовсім нешанобливо буркнула я. — Що скажете?
Вони перезирнулися. Джинси і концерти задурно — велика спокуса.
Жінка непомітно схрестила два пальці і потерла ними ліву брову. Це означало: ні в якому разі! Я це знала. Згадала цей втаємничений жест спільної домовленості. Сама пророблювала його сто разів…
— Ні… Ми не можемо взяти вас на квартиру, — нарешті вимовив чоловік. — Без паспорта. За… джинси… Навіть за концерти. Це дивно. Протизаконно. І незручно.
Господи, подумала я, що за, м’яко кажучи, страхополохи?!
— А якщо додам шубку? — не здавалася я.
Вони разом підвелися з-за столу і втупились в мене суворими поглядами: мовляв, час і честь знати!
- І дві платівки Галича! — з відчаєм торгувалася я.
— Галича? Звідки? — зі священним трепетом прошепотів чоловік.
Жінка штовхнула його в бік і додала безбарвним голосом:
— Ні. Нам нічого такого не треба. І Галича також. Вибачте…
Мені лишалося вилити на їхні молоді голови правду.
Мовляв, дорогі мої батьки, ось вона, я, ваша рідна донечка, прийшла відвідати вас у вашій безтурботній радянській молодості, принесла вам подарунки і готова винести зі свого нинішнього процвітання все, що маю, аби ви мені повірили і лишили у себе. А на доказ ще можу принести вам ваші ж фотографії і своє свідоцтво про народження. І розповім, «що було, що є і що буде…», якщо ви не виставите мене за поріг.
Маячня! Ось тут вони і викличуть міліцію чи «швидку».
Я готова була розревітися. Вони стояли і дивились на мене, красномовно вказуючи на двері. Стояли і дивилися…
Де ти тепер, тату, раптом подумала я. Якби сказати тобі, що через двадцять років ти житимеш в Америці в притулку для пенсіонерів-емігрантів, у так званому «кондомініумі»? І не впізнаєш мене так само, як і зараз, коли я приїду туди у справах і знайду тебе серед тамтешньої громади?… Безбарвним голосом ти запитаєш, де поховано матір, чи гарно я заробляю, і пригостиш ріденькою кавою без кофеїну. І будеш нервово чекати, коли я нарешті піду. Як чекаєш на це і зараз…
…Клямкнув замок, коридором пронісся ураган, лишивши по собі:
— Я — пити!
На кухні задзеленчав посуд, з крану полилася вода.
— Віро! — стрепенулася жінка. — Не смій пити сиру воду!!
Димка стрімко вискочила з кімнати, за нею вийшла і жінка.
Напруга розрядилася.
— Це — донька, — пояснив чоловік. — Весь час по воду бігає!
— Так, — сказала я. — Я познайомилась з вашою донькою ще вчора. Гарна дівчинка…
— То це вона вам сказала про вільну кімнату?
— Ага… — кивнула я і додала останній аргумент: — Я б могла в ці дні, що житиму у вас, позайматися з нею математикою.
Він поглянув на двері і тихо вимовив:
— Чесно кажучи, за Висоцького я б згодився… Але…
У двері зазирнула дівчинка, пропускаючи жінку вперед. Помітивши мене, вона роззявила рота:
— Ой, це ви? Ви будете у нас жити? — І, не очікуючи на відповідь, радісно застрибала на одній нозі: — Ура! Ура! Ура!
— Звідки ти це взяла? — суворо запитала мама.
— Здогадалася! — сказала дівчинка і підійшла до мене: — Пішли, я покажу тобі твою кімнату!
Батьки захитали головами, але дівчинка вже вчепилася в мою руку і тягнула за собою. Я могла лише озирнутися з винуватим виглядом, мовляв, ну, що візьмеш з дитини.
— Почекай, Вірочко, ми ще нічого не вирішили, — зупинив її батько і додав, звертаючись до матусі: — Громадянка обіцяє позайматися з Нікою математикою…
Жінка зітхнула і знизала плечима.
Треба було ловити влучну мить:
— До того ж я лишаю джинси, а завтра принесу касети з концертами. І, звісно, своє посвідчення. Все буде гаразд. Обіцяю.
Дівчинка потягла мене вглиб квартири. Батьки причинили за нами двері. Певно, зараз будуть обговорювати нову перспективу і її наслідки. Але це мене вже не обходило!
Я йшла коридором — повз клітку з папугою, холодильник «Дніпро», карбування «Нефертіті», — і він дійсно був довгим. Чи це мені лише здалося?…
…Повернулася додому того ж вечора. Встигла навіть раніше за Мирослава.
Прохід повз дерево і лавку був таким самим, як і минулого разу. Навіть напад
