— Ага, все було дефіцитом. Одяг. Косметика. Книги. За книгами ми їздили до лісу — там на вихідні збиралися книгомани — і з землі купували у спекулянтів книги, яких не було в магазинах. А по скверах тинялися зграйки циганів, у них жінки купували тіні й колготки. Веселе було життя! — додав він і несподівано увірвав сам себе: — Слухай, мала, а навіщо це тобі треба?
— Просто цікаво, — сказала я. — Я ж була молодшою і не могла знати таких подробиць…
— Зараз сам не вірю, що таке могло бути! Якби тоді мені хтось сказав…
— Що? — перервала його я, почувши те магічне слово.
— Я кажу: якби мені тоді хтось сказав, що наші люди зможуть вільно подорожувати світом чи заробляти більше призначеного максимуму в сто двадцять «ре», — я б, певно, не повірив і здав ту людину в дурку…
«Еге… — зауважила я. — Отже, мені доведеться міцно тримати язика за зубами…»
— А тоді ти вже був знайомий з Томочкою?
Він посміхнувся.
— Звісно. Ми ж разом вчилися.
— А чому не одружився?
— Не знаю. На тебе чекав…
Він доїв. Витер рот серветкою. Вечір закінчився.
Я сказала, що, певно, на деякий час поїду лікуватися від затинання на прохання Олега, адже той пропонує мені роботу на телебаченні. Мирось кивнув і підвівся зі стільця. Пішов звичною дорогою до телевізора.
За мить з кімнати долинули позивні «останніх новин».
Я почала прибирати зі столу з дивним відчуттям, що була вже «не тут».
Сумка з касетами, білизною і деякими необхідними дрібничками стояла під вішалкою. Вранці варто вкинути до неї пачку гречки і пакетик майонезу, подумала я…
…Часом їй здавалося, що вона дійсно живе «не тут» — не в цій квартирі, не в цьому місті і навіть не в цій країні, яку любила до спазмів у горлі і не збиралася полишати. Але все одно — не тут! А де — не могла визначити напевно.
Часом бачила себе в незвичайних обставинах, ніби йде по залитому медовим світлом майдані, з усіх боків оточеному кам’яними, вирізьбленими в скелях, будинками. На ній яскраво- зелена спідниця і біла блузка з широкими рукавами. На шиї — низка червоних вишень. В голові — музика, під яку пружно ступають ноги в плетених сандаліях. Місто маленьке, швидше за все — селище. Вона виходить за його межі і бачить безмежний зелено-синій простір: широке поле, за яким тихо дихає океан. На його березі височіть вежа. Вона стоїть тут кілька сторіч — і притягує до себе, наче магніт. Самотня закоркована вежа. Що криється за її високими мурами?
Цей пейзаж був таким чітким і реальним, що де б вона була — скрізь шукала його: те селище посеред скель, той зелено-синій простір і ту тривожну, зачинену з усіх боків вежу.
Але де шукати ту вежу і той пейзаж, що приходив у снах, вона не знала. І кожного разу, коли у своїх мареннях вона наближалася до омріяного об’єкту, її охоплювала невимовна туга і вона прокидалась, так нічого і не дізнавшись.
…Сьогодні я вперше заснула на новому місці, якщо його можна назвати «новим», — у кімнаті своєї бабусі. І уві сні знову бачила вежу на березі океану. І знову мене мучило питання — що приховують її високі стіни…
Прокинулась від того, що почула, як збоку від мене трохи прогнулося ліжко. Очей не розплющила. Зібравши всю силу волі, просто почала тихо випірнати зі сну, аби не злякатися, не заверещати, не зробити якогось невірного руху. А ще боялася побачити перед собою щось більш неймовірне, ніж те приміщення, де я вчора влаштувалася на нічліг.
Прийшла сюди вчора ввечері. Вдала, що страшно стомлена після семінару, показала документ (він був сприйнятий з повагою), подарувала гречку і майонез, віддала касети. На більше у мене не вистачило сил: попросилась одразу лягти, хоча мене запрошували попити чаю. Я чемно відмовилась. І, опустивши очі долу, попрямувала до кімнати. Боялася, що просто вибухну чи то істерикою, чи то сміхом: все довкола підтверджувало шалену, нереальну, незбагненну думку: я дійсно знаходжусь у своїй старій квартирі!
Чесно кажучи, поки що не могла втямити, як мені ставитись до «цих людей»: вони, у своєму нинішньому віці, були мені зовсім незнайомі…
Не знаю, як вдалося заснути, адже мені здавалося, що я не сплю, що навіть крізь закриті повіки бачу стару шафу, металеві «шишечки» на ліжку, витерті моїми пальцями до тьмяної сірості, вишивки хрестиком на стінах, етажерку з книжками, накриту плюшевою скатеркою з френзлями, заплетеними (мною ж!) у численні косички.
І ось тепер, посеред ночі, збоку від мене тихо прогнулися пружини допотопного ліжка…
Краще зробити вигляд, що сплю, вирішила я і ледь-ледь розтулила повіки, вмовляючи серце не битися так шалено.
У світлі місяця на краю мого ліжка сиділа дівчинка! Я зітхнула с полегшенням і остаточно прокинулась.
Вона сиділа в нічній сорочці і розглядала мене.
— Ти чому не спиш? — якомога спокійніше сказала я.
— А я знаю: ти прийшла до мене! — несподівано сказала дівчинка.
Я ледь не задихнулась — невже вона здогадалась? Але це було неймовірно.
— Чому ти так вирішила? — обережно запитала я.
— Ти гарна. Наче фея. А феї приходять лише до дітей.
— Такий аргумент нема чим крити, — полегшено посміхнулась я. — Але мушу тебе розчарувати: у мене немає чарівної палички. І я не вмію робити ніяких чудес. А ось ти мене добряче налякала. Хіба так можна?
— Не можна, — згодилася вона. — Але я приходила сюди до бабусі і часом лягала з нею. Вона розповідала мені казки. Я люблю це ліжко. А відтоді, як бабуся померла, я на ньому навіть не сиділа. Тепер ти тут — і я не боюся. Можна я ще трішечки посиджу?
— Навіть не знаю, — завагалась я. — А якщо прокинуться батьки — що вони на те скажуть? І що скажу їм я?
— Вони скажуть, що не можна заходити до кімнати без стуку, а ти скажеш, що я постукала і ти дозволила мені увійти! — просто пояснила дівчинка.
— Ну добре, тільки трішки — і підеш спати! — згодилась я.
Дівчинка кивнула і всілася зручніше, зігнувши ноги і натягнувши на них сорочку. Місяць чітко висвітлював усю її фігурку, вона дивилася у вікно і мовчала. Я дивилась на неї, затамувавши подих, боялася навіть, що стукіт серця порушить або зруйнує цю мить. Мені закортіло доторкнутися до неї, перевірити, чи це не видіння, не фантом. Але не могла на те наважитись.
— У тебе є діти? — після паузи запитала дівчинка.
— Ні.
— Чому?!
Я замислилась. Такі прямі питання з цього приводу мені ще ніхто не ставив. Я завжди намагалася уникати цієї теми.
— Розумієш, я боюся, — сказала я.
— Хіба діти страшні?
