— Ні, ні. Просто… Там, де я живу… Тобто той світ, у якому я живу… — Я невизначено кивнула за вікно. — Він такий… тривожний, і я боюся, що не зможу в ньому правильно виховати дитину.
— Що ж тут складного? — здивувалася дівчинка. — Хіба так важко нагодувати і відвести до школи?
Мені хотілося перевести розмову на щось веселіше, і я запитала, ким вона хоче стати, коли виросте.
— Це нудне запитання, — відповіла вона. — Всі дорослі його ставлять, коли хочуть відв’язатися. До того ж ти позавчора сама все сказала за мене. Хочу бути листоношею.
— Так, — згодилась я. — Це правда нецікаве запитання. Я його теж не любила. Але забула: чому ти вирішила бути листоношею? У них такі важкі сумки!
— Ну то й що? Проте вони гуляють самі по собі, заходять до будинків і квартир, бачать там різних людей, видають їм пенсії. А їх пригощають чаєм… Їм усі радіють. А ще можна зупинитися на сходах і почитати, що там написано в тих листах.
— Хіба можна читати чужі листи?
— Не можна, — зголосилась дівчинка і вперто додала: — Але я б читала! І погані б викидала на смітник. Лишала б тільки хороші. А іще, — сказала вона після паузи, — я б хотіла жити в відрі з чищеним насінням! Я б сиділа в ньому і їла б насіння просто звідти!
— Дивно… — сказала я. — Зовсім не пам’ятаю подібних бажань!
— Погано бути дорослим, — співчутливо сказала дівчинка, — нічого не пам’ятати. Ходити в окулярах. Бути сивим. Без зубів. І помирати.
— Дійсно, нема чому заздрити, — погодилась я.
— Ага, а от Ярик, дурний, хоче швидше вирости. Щодня вимірює себе лінійкою, уявляєш?! А я кажу, що він нізащо не виросте!
При згадці про Ярика серце моє затріпотіло ще сильніше, я мимоволі погладила дівчинку по руці, відчуваючи її нештучне тепло.
— Він обов’язково виросте, — сказала я. — Обов’язково.
— А я — ні! — сказала дівчинка і знову втупилася у вікно.
Я зітхнула.
— Тобі час йти до свого ліжка! — нагадала я.
Дівчинка зіскочила на підлогу. Трохи постояла біля мене.
— Добраніч…
— Добраніч…
На порозі вона озирнулася і запитала:
— А чому ти так дивно розмовляєш? Ти хвора?
Я розгубилась.
Але дівчинка, за своєю звичкою, не дала мені відповісти, відповіла сама:
— Я знаю, чому ти не хочеш заводити дитину: ти боїшся, що вона виросте і стане такою, як ти.
І зникла за дверима.
…Діти завжди викликали у неї священний трепет.
Крізь їхні зморщені личка проглядалися майбутні дорослі риси і навіть характер. Її кидало в жар, коли з чотирирічної гарнюні, що товклася ногами по сидінню в метро і ніби випадково зачіпала її своєю липкою долонькою, раптом — на якусь частку миті! — виглядала круглопика білявка, що звикла товкти чіпкими долоньками інших без жодного вибачення. Або в симпатичному, схожому на пекінеса, хлопчиськові проступав образ волоокого дурня, що колупається в носі, вважаючи, що його ніхто не бачить, а якщо і бачать — мліють від щастя, як це було в дитинстві.
У дітей дивна, зашифрована мова. Вони кажуть «ням», «дюка» і «кака». У них різкі клоунські голоси, ніби платівку пустили більше ніж на тридцять три оберти, і жахливі гримаси, котрі багатьом здаються кумедними. Але якщо вночі присниться — можна вважати, що потрапив у трилер Стівена Кінга.
Діти жорстокі. Вони впиваються у волосся, мов жувальна гумка, — не відірвати. Вони ляскають по щоках своїх бабусь, і ті, стримуючи сльози, промовляють: «Золотко моє, бабусі бо-бо!»
«Бо-бо»! Авжеж, з ними ніхто не розмовляє по-людськи! «Бо-бо», «ко-ко», «ням-ням», «пі-пі» — і світ переповнюється добровільними кретинами.
Діти ненавидять одне одного. Навіть можуть вбити, адже не відають смерті. І вбивають — гамселять пісочними лопатками по головах, молотять ногами, не важливо куди, пиряють олівцем в око, душать і патрають, мов курку, будь-кого, хто вліз не до своєї пісочниці.
Діти хитрі і підступні, вони завжди знають, як домогтися свого. Падають в калюжу, сучать ногами, репетують…
Дорослі вчать дітей ненависті, адже кажуть: «Ось той дядько тебе забере в мішок!» або: «Цьоця тебе зараз зачаклує!»
Якщо це не так, подумки посміхалась вона, нехай в неї кинуть камінь! Але ось після чого. Уявіть: ви їдете після важкого відрядження в потязі, а на сусідній полиці мама і тато плекають своє чадо — тим самим «хо-не-хо», «ту-ту» і «пі-пі». Чадо чіпляє вас ногами і долоньками — і йому це не забороняють, навпаки, ніжно спонукають іще й перелізти на вашу територію і бавитись металевою перетинкою для рушника, стукаючи нею о стіну — сорок хвилин поспіль. Потім з тою ж послідовністю чадо на різні лади вимовляє єдину фразу: «А куди ми їдемо?» — «До баби!» Це триває наступні сорок хвилин: «А куди ми їдемо? — До баби! — А куди ми їдемо? — До баби! — А куди… — До…»
І все це не дає жодної можливості прочитати бодай одну фразу вашої книги, адже, коли ви опускаєте очі на рядок, літери самі складаються у фразу: «А-куди-ми-їдемо-до-баби».
Потім чадо сідає на горщик. Мама і тато довго не закривають кришку, обговорюючи колір його вмісту.
Потім в купе пахне куркою. Чадо вижовує і плює шматки просто на стіл поруч із вашою склянкою з чаєм.
Мама і тато теревенять без зупину — їм, бачте, хочеться коментувати всі дії, кожен порух свого малюка. До них приєднується і провідниця (їй то що — погугукала і пішла собі в своє купе!):
— Не будеш слухатись — я твого тата до себе заберу!
Це видається їй дуже дотепним. Жах на все життя: як просто забрати тата!
— Не будеш спати — прийде бабай, хапне за ногу!
— Будеш плакати — віддам тебе тому дядькові!
Як вам така перспектива?
Отже, кілька годин дорослі усіляко збуджують чадо, не залишають у спокої ані на хвилину, доки не домагаються свого: чадо вкрай збуджене і починає згвинчувати тон. Це як грім посеред бурі. Потім починається сама буря — півторагодинне ревіння на одній ноті: «мі-ме-ма-мо-му-у-у- у…». А що ж, цікаво, ви хотіли, баламутячи це і без того бурхливе джерело?!
Продовжувати? Розповісти, як триває ніч? Ні?
Тоді сховайте свій камінь в кишеню!
…Ніка мала рацію: я боялася.
Але найбільше за все — боялася її…
