…І відчула такий шалений біль, ніби хтось розрубав мене навпіл гострою шаблею. Та так майстерно, що обидві половинки якусь хвилину ще стояли, щільно припасовані одна до одної.
А потім розпалися на різні боки.
Ох…
…Прийшла до тями від того, що хтось тормосив мене за плече:
— Дівчино, вам погано? Викликати «швидку»?
Я лежала під тим же деревом.
Наді мною схилилося молоде жіноче обличчя.
— Вставайте. Тут брудно. Ніяк сміття не вивезуть, — додала жінка. — Вже другий рік…
Вона допомогла мені підвестися.
Я озирнулась.
Довкола — спереду і позаду — височіли новобудови.
— Вам куди?
Я невпевнено махнула рукою вперед.
— Дійдете?
Я подякувала і жестом попросила залишити мене, мовляв, все в порядку, дійду.
Жінка взялася за візочок і покотила його ТУДИ, в той бік, з якого я так необачно рвонула. Але ніякого дворику з білизною там вже не було…
Я безсило сперлася спиною об дерево. Було зрозуміло, що вийти за межі подвір’я в той самий час мені не вдасться. Три кроки вбік — і я опиняюсь там, звідки прийшла, а потрібні п’ять чи шість кроків до арки — нездоланна межа.
Отже, чорна фігура біля неї залишилась на своєму місці — спостерігати за дівчинкою, що риє в палісаднику «підземний хід», абсолютно не зважаючи на те, що закоротка спідничка надто високо відкриває її перемазані зеленкою і глиною ніжки. Я ледь не застогнала від безсилля і розпачу.
Мені нічого не лишалось, як піти до тролейбусної зупинки і поїхати додому. Я ж мусила десь перебути до вечора. І знайти вихід, а краще сказати — вхід! Майже в прямому сенсі…
…Мирось був на роботі.
На столі стояли дві чисто вимиті чашки і плетений кошик з пиріжками, охайно накритий серветкою. Звісно, справа рук Томочки. Я здерла з себе огидну стару сукню, стала під душ. Прохолодна вода привела мене до тями, як п’яничку у витверезнику.
А, може, пішло воно все під три чорти, подумала я.
Умовлю Мирося взяти путівки і дременути куди подалі. В Італію. На Борнео. Чи хоча б до Хорватії. Це, як вважає Мирось, найкращий спосіб зняти стрес: поїхати світ за очі і ні про що не думати. Клацати фотоапаратом, сидіти в ресторанах, гомоніти з випадковими знайомими, збирати гербарій вражень. Але, як на мене, це була не надто гарна ідея…
…Її пригнічували розплановані маршрути, завжди було тісно в найкращих готелях, нудно на пляжах, несмачно в ресторанах і нецікаво в натовпі.
Вона любила прокладати свої стежки — по незнайомих і зовсім невизначних вуличках, відшукувати найдрібніші закутки, де на балконах висить випрана білизна — чиїсь сорочки, шкарпетки і ліфчики (її цікавило питання — хто надягне їх завтра?), сидіти в порожніх, віддалених від туристичних шляхів кав’ярнях чи на гарячих сходинках невеличких церков і розглядати бруківку, вичитуючи в ній чиїсь (чиї?!) сліди. І тоді — саме тоді! — світ вливався в неї, мов густий нектар, по самі вінця.
Мирослав сердився і казав, що вона не розуміє краси, що — дикунка і зовсім не вміє жити серед людей. І що, незважаючи на зовнішній блиск, їй ніколи не досягти злагоди між внутрішнім і зовнішнім світом.
Їй завжди хотілось якнайшвидше повернутися в свою нірку і, хоч як це дивно, розкрити книжку чи увімкнути автентичну музику.
Словом, коли Ніка вивчала світ наодинці, він здавався загадковим і незбагненним. Коли ж їй тицяли указкою в ліпнину храмів — загадка зникала.
А в крамницях взагалі сходила на пси!
Її дивували люди, що накуповують речі і повертаються до туристичних автобусів з великими паперовими торбами, на яких написано назви модних бутиків — таких самих, які є по всьому світі. Купувала лише наліпки на холодильник.
А більше за все втомлювала необхідність спілкування. Вона не уявляла, як можна вимовляти якісь фрази, аби лише прочистити горло і сколихнути повітря. Люди не можуть і не вміють мовчати — їм здається, що тоді вони втратять свою людську сутність, яка полягає в тому, щоб говорити. Скільки разів і вона штучно, як радив лікар, привчала себе вести «світські бесіди» — і все марно!
Намагалася вчитися в інших. Погода. Ціни. Якість харчування. Про все це треба було говорити, і коло цих розмов майже ніколи не розширювалось. Хіба що один раз вона ледь не втрутилася в бурхливу дискусію, котра стосувалася… миття волосся.
Тоді до юрмиська малознайомих людей, що зібралися під готелем в очікуванні на автобус, вийшла жіночка і одразу голосно сказала: «А я встигла ще й голову помити!» І вимовила це так значущо, ніби повідомляла про який-небудь світовий катаклізм. Здавалося б, люди мали поглянути на неї, як на несповна розуму, — але ні! Всі привітно посміхнулись, закивали головами, і хтось одразу додав: «А я помию вже після екскурсії, адже буде пил і спека — голова все одно спітніє і забрудниться!» Далі розгорнулась ціла дискусія на тему переваг немитого волосся над митим. Навіть чоловіки підтримали!
Їй здалося це дивом. Не меншим, ніж той туристичний об’єкт, до якого вирушав автобус. Наступного дня вона і сама вирішила зробити дослід. Вийшла і так само голосно, як і та жінка з вимитим волоссям, сказала, що півшляху від номера до автобуса через забудькуватість пройшла в готельних капцях. Їй здавалося, що цей «номер» публіка відіграє з не меншим ентузіазмом, ніж дебати з приводу стану зачіски. Але, очевидно, промовила це без значущості і ентузіазму. І жалюгідна репліка лишилась без уваги. Проте хтось загомонів про якість місцевого взуття, ціни на нього і доречність такої покупки. А вона знову програла…
Ні, вирішила я, поїздка відпадає.
Хочу тиші і спокою. Інакше мені загрожує психіатрична лікарня.
Не можна залишити без відповіді це довірливе «ти повернешся?…».
А при згадці про родину Ярика і чорну тінь біля арки я взагалі заборонила собі думати про спокій.
Мусила повернутись!
Треба ґрунтовніше підготуватися до наступних відвідин. Взяти з собою кілька пачок печива чи якоїсь іншої їжі, засоби для миття посуду і якісь необхідні дрібниці.
Я сиділа на кухні і пила каву, наминаючи Томчині пиріжки.
Моя кухня була чиста, світла, стерильна, з гарними вбудованими меблями, з ламінованою підлогою і величезними вікнами, над якими тихо працював кондиціонер. Вона не була схожа на ту, в якій я сьогодні вранці мила посуд, вмочаючи ганчірку в соду. Але яким чином вирватися за межі того подвір’я?
З ким порадитись? І чи взагалі існує хоча б одна людина в світі, яка б вислухала мене серйозно, крім Стівена Гокінґа, до якого — мов до Парижа рачки?
Навряд чи…
