зробити — відшкрябувала ті засохлі шматочки, дивуючись тому, що під зеленим шаром криється жовтий, а під жовтим — білий…
Червона дерев’яна підлога рипіла під моїми ступнями. Я вже забула, що можуть бути такі підлоги — не паркет, не ковролін, не ламінат, а прості дошки, щільно припасовані одна до одної і пофарбовані в червоне. Йшла по них, мов по клавішах, — і кожна відгукувалась своїм звуком.
Відкинула хустку з клітки і подумала, що їй не місце в темному коридорі. Папуга стрепенувся, пурхнув на інший бік, вчепився тоненькими пальчиками в ґрати і, схиливши голівку набік, уважно поглянув на мене своїми чорними оченятами. Я зітхнула: ще пару тижнів, і він теж «полетить шукати собі пару», як і бідолашна Димка.
Обережно заглянула в кімнату батьків — «святую святих», куди не можна було заходити без стуку. Диван, який здавався таким величезним, виявився маленькою здвоєною тахтою фінського виробництва. На ньому валялися не прибрані в шафу речі, на підвіконні — магнітофон із розкиданими довкола касетами і забита недопалками велика попільничка у формі конячої голови. Навпроти ліжка стояв громіздкий програвач «Каравела», накритий оксамитовою шторкою.
Підійшла до книжкової шафи і заплющила очі, загадавши: четверта книга з лівого краю — «Теорія машин та механізмів». І — простягла руку.
Так і є!
На сто дванадцятій сторінці має бути намальований мною кістяк, що сидить верхи на кресленні якогось агрегату.
Точно: сидить!
Поставила книжку на місце. Вийшла, причинивши двері.
З кожним кроком і дотиком здавалося, що я входжу в море — поринаю все глибше і глибше. І якщо вчора вода часу ледь сягала ступнів, то зараз я вже стояла в ній по пояс.
Повністю освоївшись, я по-хазяйськи налила папузі води, насипала зерен, що стояли в горнятку біля клітки. І, засукавши рукави, пішла на кухню. Гадаю, господарі будуть тільки раді, що я наведу тут невеличкий порядок.
На столі лежала записка: «Помий посуд. На обід розігрієш суп. З двору — ані кроку! Цілую. Мама».
Як же я не любила мити посуд! Але тепер взялася до справи з радістю і неабияким ентузіазмом. Шкода тільки, що замість звичних миючих засобів на рукомийнику стояло лише блюдечко з содою. За півгодини кухня блищала. Можна було б щось приготувати, але, поглянувши по кутках, я знайшла лише дві морквини в ящику під столом і з десяток яєць на дверях холодильника. Вирішила більше не хазяйнувати.
Тепер треба було діяти далі — вийти за межі квартири. А головне — спробувати вийти за межі двору, в місто. Чи вийду?
Я лишила в кімнаті свої капці, розвісила на стільці халат, розіклала на підвіконні вміст косметички — раптом повернусь пізніше за господарів, нехай бачать, що я нікуди не ділась.
З деяким страхом заклацнула двері.
Одразу ж почула, як заскреготів замок у квартирі напроти, і боязко увібрала голову в плечі, в черговий раз почуваючи себе ніяково, мов упійманий на гарячому злодій.
З дверей визирнула жінка, з цікавістю зиркнула на мене:
— Вибачте, я думала, що це Ліля…
— Ні, - якомога спокійніше відповіла я, — Ліля вже пішла.
— А ви родичка? — запитала жінка.
Я не одразу впізнала в ній мати Ярика.
— Далека… — невпевнено відповіла я. — Приїхала на кілька днів на семінар.
— А-а… — сказала жінка. — Ну, всього найкращого…
Двері зачинилися.
Так, це була мати Ярика.
У тій катастрофі вона загинула миттєво, а хлопчик з батьком протрималися в лікарні ще кілька днів…
Я спустилася у двір. Яскраве сонце змусило примружитись. Вже вкотре на мене зійшло відчуття, що, змінюючи дислокацію, ніби пірнаю з кручі в незнайому воду.
На подвір’ї стояла тиша, жодної душі. Лише на мотузках, як завжди, коливались рушники і простирадла.
Що далі?
Не встигла зробити і два кроки, як мене наздогнала дівчинка. Коси в неї були розпатлані, не переплетені після ночі, щоки горіли, коліна і долоні забруднені свіжою глиною. Вочевидь, за ці півтори години вона вже встигла зробити купу невідкладних справ. На шиї бовталася мотузка з ключем.
— А ми риємо підземний хід! — доповіла дівчинка, киваючи на палісадник, і, як і раніше, без жодного продиху закидала мене питаннями: — Ти на роботу? Хочеш, я піду з тобою? А Ярику можна? Бачила, як мамі гарно в нових джинсах?
Я дивилася на неї і мовчала. Мені кортіло провести долонею по її розпатланій голові, розчесати і переплести коси. Я не знала, на яке з запитань вона чекає відповіді, а тому відповіла на перше:
— Так, на роботу…
— Ти повернешся? — запитала вона.
— Обов’язково.
— Коли?
— Увечері.
— Правда?
Вона серйозно подивилась на мене. Засліпила синню великих, трохи розкосих очей. Очі не змінюються, з гордістю подумала я.
Дві пари однакових очей схрестились однаковими поглядами і на якусь мить застигли у подиві.
Я швидко відвернулась.
— Правда.
— Добре. Я чекатиму на тебе. І прийду ввечері, розповім про підземний хід. Можна?
— Можна. Тільки не забудь зайти додому пообідати. Мама лишила тобі суп. А посуд я вже помила.
— Я ж казала — ти фея! — засміялась дівчинка.
Я погладила її по голові і повільно, мов по мінному полю, пішла до арки. Вона була в трьох-чотирьох метрах від «мого» дерева — треба дійти до нього, перейти межу і, якщо вийде, — опинюся на вулиці.
Дівчинка дивилася мені услід.
Стояла посеред двору, в колі яскравого світла, від якого довкола її голови утворився золотистий ореол. Виглядала, мов засвічений кадр на фотоплівці. Я обернулася, щоб помахати їй рукою. Точно: двір, вибілений сонцем, нагадав мені фотопапір, що лежить у розчині з проявником.
Ще мить, і картинка почне тьмяніти, чорніти і зникне.
Я хитнула головою: не зникне! І одразу помітила біля арки чорну тінь. Чоловік стояв і дивився туди, куди і я, — на дівчинку, залиту світлом.
Серце ледь не вистрибнуло в мене з горла. Це — він?! І він, виявляється, спостерігає за нею! Полює, вистежує, мов вовкулака.
Я кинулась до арки…
