Промінь сонця лоскотав моє обличчя.
Як же давно я не мала цього дивного відчуття матеріальності невагомих речей! Завжди здавалося, що вислів «промінь лоскотав» — з царини літературних метафор. Давно забула, що промінь дійсно може лежати на обличчі, мов рука Бога, а дощ має пальці, а запах може заповзати в ніздрі, мов вуж.
Тепер, поки мої очі не розкрились, ясно відчувала, що чола торкаються живі гарячі пальці, а в ніздрі вповзає медовий аромат свіжоспечених млинців. Крізь зачинені двері долинало ледь чутне подзенькування посуду і шипіння олії на сковорідці. Десь у глибині квартири награвало радіо давно забутими позивними. Відчула на ногах важкий клубок Димчиного тіла.
Почувши порух, кішка обережно пішла просто по мені, підбираючись до обличчя. Я вдала, що сплю, але Димку не обдуриш! Вона дісталася моєї шиї і зручно вмостилася так, як любила: у впадиці між щокою і плечем, блаженно замуркотіла. Під цю зворушливу котячу пісню з-під моєї лівої повіки виповзла довга зрадницька сльозина. Потекла на скроню, скотилася у вухо.
Я таки була вдома!
Зараз відкрию очі і побачу свої довгі коси-змії, худі ноги в синцях і подряпинах, «ципки» — такі собі загрубілі нашарування шкіри на згинах пальців рук, які мене змушували кожного вечора старанно терти щіткою в мильному розчині. Побіжу на кухню і розповім мамі, який дивний сон мені наснився…
Я розплющила очі.
І побачила те, що мала побачити: мої ноги майже впираються в металеві перетинки ліжка, а легке простирадло окреслює контури тіла дорослої жінки. Це не сон.
Поглянула на годинник — було пів на дев’яту ранку.
Отже, мушу вийти, невимушено привітатися і зробити вигляд, що у мене купа невідкладних справ.
Але я так і не визначилась, як ставитись до моїх «господарів» у цій непростій ситуації. Певно, буде краще, якщо сприйматиму їх відсторонено, як таку собі молоду подружню пару випадкових знайомих.
Загалом, якщо розібратися, так воно і є: дітям не дано знати, якими людьми є їхні батьки і які вони насправді. Для них вони просто батьки — люди, яким віриш, яким підкоряєшся, яких любиш, — без жодних пояснень.
Я вирішила абстрагуватися. Накинула халат, перехрестилась на бабусину ікону і пірнула в двері, мов у воду, в нове-старе життя.
Крізь прочинені двері кухні побачила мою нічну гостю, що сиділа за столом і доїдала млинці. Молода жінка стояла, обернувшись обличчям до вікна, обійнявши себе руками за тонку талію.
Помітивши, що я вийшла, Вероніка підморгнула мені:
— Доброго ранку!
Жінка повернулася і теж кивнула, додавши:
— Чистий рушник на правому гачку.
Здається, настрій у неї був не кращий.
Я подякувала і пішла вмиватися. Прийнявши душ, прискіпливо поглянула в запітніле люстерко. Від напруги цих днів довкола очей з’явилися темні кола, а обличчя змарніло і ніби опало. Треба зробити якусь поживну маску чи хоча б знайти якийсь крем (про це я і не подумала!). Я поглянула на полиці. Там стояв крем для рук у скляній пляшці і болгарський шампунь «Роза». Я посміхнулась: для того аби нормально скупатися і вимити голову, треба буде повертатися у двадцять перше сторіччя!
Я розчесалася і вийшла з ванної. Цікаво, які плани на сьогодні в цієї жінки? Мені варто швиденько перекусити і ретируватися з хати — підтвердити свою ділову заклопотаність неіснуючим семінаром. Але виходити з дому мені не хотілося.
До того ж не знала, чи зможу взагалі вийти за межі цього подвір’я, адже завжди, завертаючи за ріг, опинялася в сучасному спальному мікрорайоні. Буде досить дивно, якщо доведеться цілий день переховуватися за кущами на старому подвір’ї!
— Чай будете? — запитала жінка.
Вона все ще стояла біля вікна, навхрест обхопивши себе руками.
Дівчинки за столом уже не було. Певно, побігла на вулицю.
— Так, дякую, — відповіла я.
— Сідайте, зараз наллю, — не дуже привітним тоном сказала жінка, не обертаючись.
Я покірно сіла. Що довшою буде пауза — то краще.
Поки що я розглядала її спину і легкий відбиток обличчя в склі. Олія на сковорідці вже перестала шкварчати. У квартирі стояла неймовірна тиша, навіть папуга в коридорі ще спав, завішаний бабусиною хусткою. Тонкі білі руки жінки, котрими вона обіймала себе за талію, сходились на спині, підкреслюючи її гнучкість і якусь повітряну тендітність.
Господи, подумала я, кого вона мені нагадує? І одразу зрозуміла: боттічеллієву Весну! Навіть довге рудувате волосся лежало на спині і плечах такими самими звивистими хвилями. Попри те що я заборонила собі аналізувати цю реальність, з гіркотою подумала, що ця жінка була надто гарною, аби так рано і так безтямно піти з життя…
Вона нарешті повернулася, кинувши на мене пронизливий погляд, від якого я машинально втисла голову в плечі. Здавалося, що моя присутність в цій хаті недоречна. Три-чотири різкі рухи — і переді мною стоїть чашка чаю, тарілка з млинцями.
Так само поривчасто вона поскидала брудний посуд до рукомийника, дзенькнула переді мною чистими приборами. Я подякувала, розуміючи, що шматок не полізе мені до горла.
— Щось трапилось? — якомога спокійніше запитала я.
Жінка посміхнулася.
Я всотувала в себе риси її обличчя, як вранці всотувала проміння сонця: вона таки була дуже — просто нереально — гарною! Чіткі і тонкі риси обличчя, трохи вайлуваті очі медового кольору, з ледь помітними тінями під ними, вузькі стиснуті вуста, нервові ніздрі, високі вилиці. Але всі ті риси були надто дрібними, щоб помітити красу одразу.
— Вип’єте зі мною? — несподівано сказала вона.
І, не очікуючи на відповідь, полізла до високої шафи-пеналу, звідки дістала маленьку почату пляшку коньяку. Так от коли це почалося…
Побачивши мій досить здивований погляд, пояснила:
— Нервуюсь. Сьогодні у нас в театрі перша читка п’єси. Ну то що?
— Не знаю… — промимрила я. — Мені вже треба збиратись на… на семінар…
— Нічого, встигнете, — безапеляційно сказала вона і налила коньяк в маленькі скляні чарки. — За знайомство. До речі, дякую за майонез — ніколи не бачила, щоб його продавали в пакетиках. У вас, певно, зв’язки там? — Вона вказала пальцем вгору.
Я невизначено кивнула.
— Ви схожі на жінку високого польоту! — посміхнулась вона. — Ну, поїхали! За все хороше!
Такого я собі не уявляла. Хоча що я зараз взагалі могла уявляти?
Що вона змусить мене відтирати «ципки» в мильній воді?
— А де Ніка? — запитала я, аби не мовчати.
— Ніка? Ніколи так її не називаю. Мені взагалі не дуже подобається це ім’я. Чоловік наполіг, — сказала вона і додала: — Вона на вулиці. Вона завжди на вулиці — вже не знаю, що з цим робити! Одного разу знайшли її аж в аеропорту — роздивлялася літаки. Весь день шукали. Така дитина…
Говорячи це, вона знову полізла до верхньої шафи і, порившись там, витягла
