— поправив скатертину, змахнув з неї крихти печива. Певно, я лізу не в свою справу. Мені стало ніяково.
Я підвелася.
— Дякую за корисну інформацію.
Він також підвівся і хитро посміхнувся:
- Історія вашої дописувачки, про яку ви говорили, — це чергова «качка» для читачів газети?
— Так, зараз це модно — «битви екстрасенсів», викрадення інопланетянами…
— Але я не сказав вам нічого нового.
— Авжеж, — не дуже люб’язно буркнула я, забираючи зі столу диктофон.
— А ви не увімкнули свій апаратик… — лукаво зауважив він, вказуючи очима на диктофон.
Мої щоки стали червонішими за стиглі помідори. Він сказав правду — диктофон я поклала так, для антуражу. Випереджаючи моє жалюгідне белькотіння, він весело поглянув на мене.
— Це все, про що ви хотіли дізнатися?
— Не все!
— А чому ж ідете?
— Тому що ви сказали, що все це маячня. Чи є сенс питати…
— Але ж, я бачу, ви не дуже задоволені нашою бесідою… — наполягав він.
Я обернулася вже з порогу і випалила майже з відчаєм:
— Скажіть, як можна вийти за межі тієї «лазівки», тобто — того місця, в якому опинився? Просто та жінка весь час перебуває в замкненому просторі тієї «крапки», в яку потрапила, а їй хотілося б… — Я замислилась і випалила перше, що спало на думку: — Провідати свою бабусю на іншому кінці міста!!
— Гадаю, що це можливо за допомоги будь-якого тогочасного предмету, — спокійно відповів він.
— Тобто?
— Нехай та ваша навіжена жіночка візьме з собою «на прогулянку» старий капець. Або щось подібне. Молоток. Рукавички. Чи поведе з собою за ту межу песика…
— Ви жартуєте?
— Аніскільки!
Попри це його обличчя знову освітилося такою посмішкою, що я мимоволі відвела погляд.
— Дякую, — чемно сказала я.
— Ну, якщо ви більше нічого не хочете… — сказав він голосом Кролика з «Вінні-Пуха» і пояснив: — Чаю. Кави. Бубликів…
— …старого капця… рукавичок… молотка… — зі сміхом сказала я і, злякавшись, що він образиться, додала вже серйозно: — Можна я візьму бублик?
— Звісно! — Він кинувся до столу і подав мені вазу. — Хоч усі!
Я взяла бублик і засунула його в задню кишеню джинсів, пішла до дверей.
— Це буде вашою перепусткою до мене! — відчиняючи їх, сказав він.
— Тобто? — не зрозуміла я.
— Ну, ТАМ ваша дописувачка візьме з собою капець, щоб розширити межу пересування, а ви взяли цей бублик, щоб розширити межі нашого спілкування. Коли на вас чекати?
Отакої! Що він з себе вдає, розізлилась я і випалила плаский жарт, якого не дозволяла собі років з п’ятнадцяти:
— Після дощику в четвер!
Він засміявся:
— Домовились! Можете не брати парасольку — я вас зустріну!
І обережно зачинив за мною двері.
…На вулиці пройшла кілька кварталів і сіла на лаву біля якоїсь старенької церкви.
Сиділа, оповита вечірнім серпанком, і розуміла, що мені немає куди повертатися: у свій надто стерильний дім з євроремонтом — нудно, в ТОЙ двір — страшно.
Таке відчуття, ніби не маю на те жодного права. Що робити? Я п’яна від чаю, що заварював мій співрозмовник. І божевільна від усього, що звалилось на мене. За які заслуги чи гріхи? Навіщо?
Я спокійно жила не тужила. Маю все, що має середньостатистичний громадянин цієї країни. Наді мною, як кажуть, не крапає. Можу купити десять кілограмів гречки, слоїк меду, сто пачок майонезу, якщо треба — меблі в магазині «Ікея», квиток на концерт якої-небудь Ірини Алегрової (прости, Господи, звісно, цього я ніколи не робитиму!), скачати «Аватар» у «ейч-ді» і дивитись його на екрані домашнього кінотеатру.
Можу поїхати до Єгипту, Іспанії, а якщо піднапружитись — у дивну країну під назвою М’янма.
Я все можу — заради цього віддала роки своєї безтурботності.
І… гідно поповнила лави звичайних обивателів.
Я сиджу біля напівзруйнованої маленької церкви (певно, її руйнують, аби побудувати нову, крутішу, або ще один хмарочос), і минуле — не таке вже й далеке — навалюється на мене і трощить кістки. Я ще не дозріла, щоб повернутися в нього аж до початку. Але відчуваю, як скрипить колесо, прокручується в зворотному напрямку на одну зазубрину і на мене зрушуються перші краплі спогадів. Як дощ посеред спекотного задушливого літа. А разом з ними — питання щодо сьогоднішнього мого існування.
Чим я пишалась? Ну, відбила Мирося у неперевершеної жінки, яку приготувала йому доля. Живу собі, як рибка в воді, заробляючи свої грошики на свідомості пересічних громадян. Це — правда?
Хто я? Те дівчисько з розпатланими косами, що мріяло про далекі країни, чи ось ця ляля в «комбінації» за сто баксів?
Яким Провидінням мені дано повернутися в ту «лазівку», в ту чортову далечінь, в якій була безтурботно щаслива і безкінечно нещасна?
Якщо так сталося, то варто зупинитися і обтруситися, як це роблять собаки, що потрапляють під зливу, — витрусити з шерсті всіх бліх.
Я поглянула на годинник — уже було досить пізно. Треба повернутися. Негайно! Я швидко підвелася і пішла на зупинку.
Потім — побігла. Навіть не подумала, що треба зайти додому і взяти все, що напакувала для зручнішого існування — ТАМ.
Нічого, все візьму наступного разу. Якщо вдасться. Адже цей дивак недаремно сказав, що статистики про тих, хто там залишився, — немає. І не може бути.
…Взяла таксі. Завдяки коркам у центрі міста ми рухались досить повільно. І я могла по-новому подивитися на цю ріку вогнів, реклам, вітрин і білбордів.
Відчула себе наче у батискафі, що все глибше і глибше занурюється в море вогнів.
Довгі вулиці міста були переповнені світлом. Гігантський спрут, в обіймах якого треба вижити. Чи є в його нетрях хоча б десяток сердець, що б’ються в унісон не заради здобування
