Стоп! Я згадала своє інтерв’ю п’ятирічної (чи більше) давнини з тим диваком, що розповідав для моєї тодішньої «газетьонки» різні небилиці про свої дослідження часу і простору.
Чи збереглися у мене його контакти?
Ледь не перевернувши на себе кухлик з кавою, я кинулася до кімнати, вивернула на підлогу вміст своїх шухляд. Взагалі-то я ніколи нічого не викидаю! Це страшенно не подобається Миросю, адже нотатниками забиті всі антресолі і старі валізи. Але нічого не можу з цим зробити. Кожен записник — це місяць чи два мого життя. Певно, років через десять зможу побудувати з них хату.
Отже, треба лише пригадати, якого кольору нотатник був у мене п’ять років тому. Я несамовито рилася в купі паперів. Гортала і гортала сторінки, втрачаючи надію відшукати номер телефону, адресу чи хоча б ім’я-прізвище того дивака.
Я відкинула черговий нотатник і заплющила очі.
І так, як це буває, коли «відпускаєш ситуацію», на мене сам вистрибнув досить яскравий спогад: невелика кімната, заставлена і завалена книгами та журналами, дерев’яний круглий стіл, затишний абажур якоїсь допотопної лампи, і в її світлі — красиве аскетичне обличчя чоловіка.
В таке обличчя можна закохатися і в п’ятнадцять, і в тридцять, тому що воно випромінює доброту і увагу. Пригадується, я просиділа, слухаючи ті коментарі, більше, ніж мені було потрібно, мов заворожена. А пригадавши той день, одразу, ніби на кіноплівці, побачила на краю столу свій диктофон, що лежить на червоному записнику. Отже, нотатник був червоним!
Вивудила з гори паперів червону потерту книжечку.
Знайшла потрібне: «Іван Олександрович Вільде». Почерк нерівний. А нижче шлунка навіть зараз розгорілось приємне тепло — згадала його обличчя, уважні очі і спокійний тихий голос. Номеру немає, тільки адреса: «Вулиця Жовтнева, 7». Нижче означена тема нашої колишньої бесіди, сформульована в дусі видання: «Любов з фантомами: міфи чи реальність».
Знайти б іще статтю в газеті, але на те не було часу.
Я підхопилася, натягнула джинси, першу-ліпшу футболку і вискочила на вулицю. Взяла таксі, продиктувала адресу і всю дорогу молилася лише про те, щоб цей Іван Олександрович був удома.
Будинок впізнала одразу і навіть згадала поверх — четвертий. Злетіла на нього, мов ракета, і натисла на дзвінок.
Двері відчинилися надто швидко, ніби на мене чекали.
З напівтемряви на мене допитливо дивився той самий чоловік. Я не могла помилитися — таке обличчя запам’ятовується раз і назавжди.
— Доброго дня, — привіталася я. — Ви мене пам’ятаєте?
Здалося, що він мене не чує. Адже зависла довга, досить дивна пауза, під час якої я не без задоволення вдивлялася в обличчя, яке ще тоді так сподобалося мені.
— Я брала у вас інтерв’ю п’ять років тому, — пояснила я і назвала себе.
Він мовчки відсторонився, пропускаючи мене в кімнату. О Господи, подумала я, він не тільки оглух, а ще й онімів.
Пройшла до кімнати, яка зовсім не змінилася, — ті ж книги, той самий круглий стіл і лампа під старовинним абажуром. І те ж відчуття затишку. Пригадується, я ще у перший візит зауважила, що запросто можу тут заснути, не думаючи про добування хліба насущного. Заснути, як Герда в квітковому саду чарівниці…
— Ви мене забули? — знову ввічливо запитала я, додавши, що знову хотіла б взяти у нього деякий коментар з приводу аномальних явищ.
Чоловік нарешті посміхнувся. Його посмішка, як і тоді, вразила мене — вона була осяйною. Обличчя ніби освітилося зсередини. Не в багатьох людей побачиш таку щиру посмішку.
— Не забув. Навіть сподівався, що знадоблюсь вам ще раз.
Я подумала, що мушу витримати все, навіть якщо він захоче помацати мене за сідниці — не відступлю ані на крок!
— Це добре, — якомога веселіше сказала я. — Тоді перейдемо до справи: я знову пишу статтю на тему подорожей в часі і просторі. Я її майже закінчила. Але хотіла б проконсультуватися з вами… Так би мовити — розставити останні акценти.
Він знову хитро посміхнувся:
— А я гадав, що вас цікавить лише політика…
Я зніяковіла. Отже, він стежить за пресою і, хоч як це дивно, за моїми публікаціями також.
Довелося пояснити, що нібито перейшла до іншого відділу і знову взялася «за старе».
— Чудово! — зрадів він. — Сідайте ось у це крісло. Піду поставлю чайник. Ви будете каву чи чай?
На це у мене зовсім не було часу, але відмовлятися незручно.
Я замовила «те, що швидше».
Чоловік пішов на кухню.
Я розглядала стіни, помахуючи ногою від нетерпіння. На стінах висіла купа вже знайомих мені світлин. Як і минулого разу, не могла відірвати погляду від чорно-білих свідоцтв минулого цього дивака.
У вісімдесяті він був молодшим науковим співробітником Академії наук, доки не почав вивчати усілякі аномальні явища і не вилетів з роботи.
Потім працював у котельній і складав гороскопи для різних видань. Через ті гороскопи, які йому замовляла і наша газета, я й вийшла на нього. Звісно, тоді він наплів мені три мішки гречаної вовни, з якої я — каюсь! — зробила непогану «лякачку» для довірливих домогосподарок.
Але тепер я просто не могла поставитись до нього так, як тоді, адже і сама втрапила в історію, гідну пера такого самого писаки-писайла, якою була в ті часи.
З ентузіазмом і новою цікавістю роздивлялася світлини на стіні. Це були вирізані з журналів або перезняті з листівок і репродукцій портрети відомих людей — певно, тих, з ким «спілкується» мій герой. Половина з них були мені незнайомі, але серед них я упізнала Марію і П’єра Кюрі, Фріду Кало, Розанова, Ахматову з Пастернаком і ще зо два десятки письменників, мандрівників і науковців. Звісно, була тут і знаменита світлина Ейнштейна, де той показував світові язика.
Серед них висіла і фотографія самого господаря, яку я тоді не дуже добре запам’ятала: він стояв над морем на гребені якогось валуна.
Біла сорочка, мов прапор, розвивалася за плечима, відкриваючи зору стрункий рельєфний торс. Він ніби зійшов зі сторінок книг Гемінґвея чи Джека Лондона — кращого порівняння не знайти. І при тому в його обличчі було щось дитяче, точніше — безборонне і навіть наївне. Він не був схожий на жодного з чоловіків, яких я знала. Я посміхнулась: якби зустріти такого раніше — атас: «Прощавай, Миросю!»
Господи, про що я думаю!..
…З кухні почулися кроки — господар повертався з тацею, на якій стояли дві чашки, цукорниця і вазочка з бубликами.
Я швидко перевела погляд зі світлини на господаря. Фланелева сорочка, протерті на колінах старі джинси…
Краще б він спалив це все і розвіяв попіл над тим морем, над яким він стоїть такий гарний, наче Аполлон Бельведерський. Фото — це мить солодкого обману на майбутнє…
Ось чому я не люблю фотографуватися! Просто ненавиджу стояти перед камерою! Ось чому в мене самої лишилося тільки кілька світлин у старому альбомі. Якби і їх не було — я б не поїхала в той двір.
Чоловік сів навпроти, посунув до мене чашку і бублики. Я поглянула на нього
