— Я молодий, звісно. Не чекав, що запропонують. — І раптом відчайдушно, хоч і фальцетом: — Можу й спробувати.
Так і став Дударик головою, і головував уже другий рік.
— Ніяких заперечень більше слухати не хочу, — сказав він тепер. — Поїдете до Києва, бо інакше я на вас ображусь. Ій-Бо, я вмію ображатися, Соломіє Антонівно.
— Справді? Вам би суворості трохи позичити.
— Ви ще мене не знаєте, — сказав голова.
2
Через два тижні, тільки з маленьким гачечком, Соломія вирушила автобусом до Луцька, щоб звідти разом з делегацією їхати до Києва. Спитала перед від’їздом доньку:
— Що тобі привезти з столиці? Ну, з такого далекого міста? Мовчунка Маруся тільки очицями блим-блим, і вже сльози на
них навернулися:
— Ви-те мине назувсім покинете, мамо?
— Хто тобі таке сказав?
— Тітки Вірки Юрко. Він каже — раз у тебе тата нима, то й мами ни має бути. Казав, що ви-те не вернетеся, а мине од баби Соломки заберуть і в дєтдом оддадуть.
— Ну, не гицель же окаянний той Юрко! От я йому ни пряника, ни конхвети з Києва ни привезу, — погрозила Соломія.
Маруся посміхнулася, та через деякий час знов набурмосилася і бочком-бочком до матері, що якраз одежину у валізку складала:
— А правда, мамо, що в тим дєтдомі дітей на цепу тримають, як псив?
— Юрко сказав?
— Ага.
— Господи, ну що за наказаніє Боже, той Вєрчин Юрко. Ни- хто там дітей на цеп ни садить, — сказала Соломія й пригорнула доньку. — Я тебе нізащо не покину й через десять днів повернуся, от побачиш. З подарками і ще й, обіцяли, якусь мигдалю дадуть.
— Черепляну, — й собі вставив слово дід Антін.
— Ну, так уже й череп’яну, — образилася Соломія. — Мо’, й золоту. Як лямпочка блистітиме, то вечорами із зборів ци з кіна видно буде йти.
Маруся вдалася і мовчазливою, і сльозливою. Ни раз думала Соломія, як то дитяткові неїному в цим житті поведеться? Думала, що якби хто типер руку запропонував, уже, може, й не відмовила б. Та тільки тоді, якби батьком для Марусини схотів стати. До тіла неїного були й досі охочі, тико Соломія після при- годи-насилля з Басютою ще більше ни мала охоти когось підпускати.
Обгладила, обцілувала доньку на прощаннє. Мамі-бабусі Соломії наказувала пильно наглядати. Соломія- старша:
— Та воно ж таке, що й на холодну воду дмухає. Добра в мине гонучка, й ни нарікай, й ни кажи. То ти такеє було непосидюще і в усі кутки заглядуще, що тре’ було на прив’язі тримати.
— Ну, так уже й на прив’язі. Я просто цікавою до всього була.
— А Маруся хіба нє? Оно як мої казки любить, теї, що розказували мині ще мама покійні. А ти ото поїдеш, то ми вечорами разом з Маруською вишивати будемо. Правда, дитино?
— Правда, бабусю, — сказала Маруся. — А як голкою пальчика вколю, то ви-те подмухаєте, і все пройде. їдьте, мамо.
3
Київ приголомшив Соломію. Досі вона побувала, крім Загорєн та сусідських сіл, у трьох маленьких містечках — Любомлі, Шаць- ку, Головному. Останнє взагалі нагадувало велике село і в рік їхньої поїздки перестало бути районним центром. І то правда —
по ґрунтовій дорозі сім чи вісім кілометрів, а по шосейці — цілих двадцять, а то й більше виходить, а між селами ті ж розвезлі дороги, не те що до Шацька чи до Любомля — асфальт.
Перед поїздкою був інструктаж у райкомі, як поводитися в поїзді, в самому Києві, що розказувати про успіхи району. А потому послали в ательє, де Соломію обміряли з усіх боків і сказали приїхати через п’ять днів на примірку блузки, спідниці й спінжака. Ну, вона як побачила теї обновки, а тоді вдягла, то ахнула — прямо пані городська, така як у райкомі тому в приймальній сидить. Маринарка 1, правда, тіснуватою виявилася, ничого, сказала жінка з того ательє, зараз трохи підправимо, а далі то будите розстібнутим носити, пізно вже перешивати. Жіночка, правда, в райкомі сказала, котра Соломію вдягнуту оглядала, що вона тоже любить незастібнутою на всі ґудзики ходити, а вільною, так жіночніше. Ну, жінки з ланки, як провожали, наказували й те, й те купити, гроші тицяли — у Київ їдеш, Соломко.
Соломія пригадувала теї настанови, що вже в поїзді були порушені. Делегація обласна — ланкові, бригадири, завтєхніки, двоє агрономів — уміла випити й закусити, припаси з дому взяті, майже зразу, як у поїзд сіли, подуставали. Ну, Соломія й собі крапельку пийнула, не вельми любила цього діла, али щоб зувсім цуратися, то нє, хай Біг боронить, таких у їхнім силі больнеми називали.
Київ. Матінко рідна, кілько то людей снують по вокзали — туди-сюди, геть чисто, як мурахи в мурашник, і куди так спішєть? А на вулицях народу ще більше, особливо, як на Хрещатик, глав- ну вулицю завезли, правда, втішили, що через пару літ дорога пуд землею в Києві буде, вже строять, поїзди там ходитимуть, то буде, сказали, Києву розгрузка. Соломія намагалася уявити поїзд пуд землею й ни могла. Не менший мурашник був на тий виставці, куди завезли, й де мали в основному бути. А що снопів з житом і пшеницею, з льоном (у нас не гірший, казали волиняни), а що худоби, та такої дорідної, доглєнутої, що в їхнім колгоспі й близь-
