— А квітів ни тре’ так рвати, — сказала.
— Я ж сказав, що вона просилася.
— Так уже й просилася?
— А чом би не попроситися, побачивши таку гарну жінку? Я, щоб ви знали, мову квітів розумію. Од бабці покійної навчився.
— А вона справді знала, про що квіти кажуть?
— Не вірите? Ви от, як мене побачили, признайтеся, подумали, що на цигана схожий? Ну, подумки?
— Подумала, — посміхнулася Соломія.
— Ну от. І багато хто так думає. А насправді то в мені грецька кров дає себе знати. Бабця моя грекинею була.
— У вас теї. греки живуть?
— Та ні. Вони, кажуть, на Донбасі в нас живуть. А дід мій бабцю із справжньої Греції привіз. Ще до революції. Він матросом був.
І Гриць Нечипоренко доки йшли однією та другою алеєю, а потім і на центральну вийшли, взявся розказувати, як дід його в столиці Османської імперії угледів смагляву красуню, і вона так запала йому в серце, а він їй, що коли мали відпливати, запросив її начеб судно оглянути, та так заговорив, що вона, бідолашна, й не помітила, як той російський корабель відчалив та взяв курс зі славного міста Константинополя до порту приписки, бо ж вертався вже в рідні краї, до Херсона. Ну, дівчина, як отямилася, підняла крик і ґвалт, капітан матроса-викрадача добре словами відбатьку- вав та кулаком в рило, але що вже вдіяти, як корабель на всіх парах плив найсинішим у світі Чорним морем. Капітан пообіцяв, як припливуть, полонянку відправити назад за рахунок матроса- гультяя, порушника всіх міжнародних морських конвенцій. Та як пришвартувалися у славному Херсоні, виявилося, що юна красу- ня-гречанка не вельми прагне назад вертатися, до батьків, котрі от-от мали видати неї за багатого, але старого купця. Так і лишилася у Херсоні, а в степ мусили втікати тоді, як одного дня побачила на херсонській вулиці свого родича і злякалася, що той сюди за нею приплив.
— Така от історія моїх предків, — сказав Григорій, коли вже до виходу, під центральною аркою підійшли. — А бабця Леоніда справді вміла і з квітами, і з деревами спілкуватися, казала, що їй свою душу акації та троянди відкривають.
— Я тоже колись із квітами розмовляла в дитинстві, — призналася Соломія. — І джмелями.
— Джмелями? Ну то взагалі цікаво. І що ж вони вам казали?
— Всяке. Мої братики мене сестрою джмелів називали.
— Здорово, — засміявся Григорій. — А як же звати сестру джмелів?
— Соломія.
— Соломія. Вперше чую таке ім’я. Польське чи що? У вас же там багато поляків живуть.
— Уже не живуть. А ім’я вкраїнське. І маму мою так звуть.
— І маму? А як же вас лагідно звуть? Чоловік, наприклад?
— У мене нема чоловіка, — сказала Соломія. — Я вдова.
— Вибачте.
— Нічого. На війні загинув. В останній день. А звуть мене вдома Соломкою. Тато маму кличуть Соломинкою. А їден чоловік називав Солею.
— Солею. Красиво. Можна, я вас так буду називати? — спитав він.
— Якщо хочете.
— Дуже хочу. І передасте тому чоловікові, що вас так гарно називав, що він чудове ім’я придумав.
— То не він придумав. І він теперка далеко, — Соломія погасила зітхання.
І здивовано відзначила — уперше, коли Вадима згадала, нічого в ній не здригнулося, тим більше, не заквилило, як то раніше бувало. Тильки й того, що зітхання було народилося, схоже на подмух легесенького вітерцю. Ото і все. Вітерець полетів кудись і розтав у далечині.
4
Так почалося їхнє захоплення одне одним, їхній шлях одне до другого. Того надвечір’я Григорій сів разом з їхньою делегацією, бо збрехав, що автобус, яким мав їхати на той концерт, вже від’їхав. Сидів поруч. Увечері разом вернулися до готелю і прогулялися перед сном. За ту прогулянку Соломія багато дізналася про нього й сама розказала. Був на три роки старшим, встиг повоювати, має поранення, та в таке місце, що й казати соромно, не те що показувати, посміхнувся. Дівчина його не діждалася з війни, вкрав якийсь тиловик. Та він таки женився, а відбив жінку, ти не повіриш, Солю, рідний брат. Старший.
— Рідний брат, як то?
Здивуванню Соломії не було меж.
— А так. Кажуть, бурхливе кохання вийшло. У нього теж грецька кров. А в неї прадід, казала, гайдамакою був.
— І ти її не вбив?
Він засміявся. Широко, розкотисто і в той же час гірко.
— То я тільки на вигляд такий, як ти подумала, циганкуватий. А насправді, як молоко, що скоро збігає та швидко по плиті розтікається. Та й за що вбивати, як, може, справді любов? Вона мені з сином не боронить зустрічатися. А брат. Він у мене з війни на костилях вернувся. Правда, видно, апарат чоловічий добре
