черевиках, і справді спочатку хлюпає водою на її ноги, добре, що вчора помила, думає Соломія, а потім таки по-справжньому миє. Соломії страшенно ніяково, навіть пручається — я сама. І в той же час страшенно, вражаюче приємно. Дивне, незнане блаженство розливається її тілом. Щось нуртує всередині, починає пекти, тоді стає гарячим всеньке її лоно. Розкішниця неїна — як часом сміються баби з того назвиська. А коли Гриць бере в руки її ногу, праву, а за нею ліву, тулить до щоки, а потім починає обціловувати пальці, кожен зокрема, Соломія ледве стримується, щоб не закричати, такої насолоди зазнає, аж губу закушує і заплющує очі, а затим. Затим з нею відбувається те, що досі було тико тоді, як у неї входив, брав її чоловік. Петро, Павло, Вадим і осоружний Басюта. Вулкан вивергається назовні, і Соломія з жахом думає, як вона ти- перка буде кудись іти.
— От і завершена церемонія, — мов крізь сон, чує Гриців голос. — Тепер би не мішало б і чарочку хильнути. Ти як, не проти?
Соломія тико киває головою — нє, ни проти. У неї відібрало мову. Вона ледве зводиться на ноги й виходить з човна.
«Я рахманна, мов та курка», — недоречно думає Соломія.
Рахманна курка Соломія йде вздовж берега, тримаючи коханого за руку (так, віднині коханого), піднімається з ним сходами наверх, до траси. Потім знайшли і їдальню, й таки випили — Соломка грамів сто, Гриць — зо двісті. Що дивно — зовсім-зовсім не сп’янів. Був таким же веселим. Вернулися до готелю ввечері, й уже перед входом сказав:
— Прийдеш через годинку, посидимо. Мій сусід обіцяв, що на дев’яту до когось там піде.
Соломія сказала, що з людиною, котра мила їй ноги, посидіти не відмовиться. Знала — що прийде. Знала — що далі буде. В голові легенько шуміло. Було більше хмільно, хоч досі трохи соромно од того, що сталося там, на річці, у човні. Розкажи комусь, що їй мили ноги в Дніпрі — не повірять. Хіба Вірка. Та й Вірка скаже — а бре’, подруго.
«Я не бре’», — подумала Соломія.
Вона, звісно, прийшла. І лишилася на ніч. Довгу і швидку, майже безсонну ніч. І чхати було на те, що скажуть сусідки тимчасові — Степанида-депутатка-делегатка та Поліна. Хай собі думають і кажуть, що хочуть. Вона щаслива.
Наступного дня вранці щасливій Соломії в їдальні Григорій сказав, що мусить звозити неї в одне місце, щось показати.
— Ми 'їдемо зараз в колгосп, — сказала Соломія. — На зустріч якусь везуть і екскурсію.
— Знаю, і нас возили. І тоже везуть. Давай, не поїдемо? Бо ми ввечері додому від’їжджаємо.
їдуть? А раніш ничого не казав.
Соломія завагалася. Що їй робити? І так у делегації скоса на неї дивляться. Та враз вона подумала, що, може, зараз обирає свою долю. Хапає за хвоста щістя своє. І вона відважилася.
— Я поїду з тобою. Тильки що ж мені придумати?..
— Збреши, що хвора. Живіт заболів, чи що. Або зуб. Ні, ліпше живіт. А то ще якусь таблетку дадуть.
Соломія так і зробила. Сказала керівникові їхньої делегації, що крутить у животі. А потім, опустивши очі, що в неї роз- стройство.
— Гаразд, — сказав керівник, обласний начальник сільського господарства. — Коли таке діло, лишайтеся в місті. Тут, на виставці, є медпункт. Сходіть туди. А потім вертайтеся в готель.
Соломія пішла було шукати той медпункт, та спинилася. Подумала, що й так недобре зробила, а типерка ще й дохтурові доведеться брехати. Ні, не піде. Скаже, що живіт раптово перестав боліти.
І не пішла. А Григорій повіз її в місто і там завів до якоїсь крамниці. Соломія як зайшла, то обімліла. Стико блискучих цяцьок разом вона николи не бачила. Матінко рідна! І персні, і якісь цяцьки фігуристі, і ланцюжки — і все золоте.
«Що він хоче?» — злякано подумала Соломія.
Григорій підвів неї до однієї з вітрин. Подивився і попросив продавця показати он той ланцюжок. Коли продавець — молодий чоловік з вусиками — подав, підвісив ланцюжок на пальця й сказав Соломії:
— Подобається?
— Подо.
— Тоді приміряй.
— Я?
— А хто ж?
— Грицю, не треба, — прошептала Соломія. — Де я його носитиму?
— На шиї, — сказав Григорій. — На твоїй найліпшій у світі шиї. Скинь пальто і розстебни блузку.
Він таки заставив Соломію приміряти ланцюжок, що складався з тонких золотих пластинок. Коли ж Соломія одягла, сам застебнув і сказав, що забороняє знімати. Підвів до дзеркала. Соломія глянула і завмерла од захвату. Це було дивно і. незрівнянно ліпше за всі пацьори. Але як і де вона те носитиме?
— Ти заслужила, — шепнув на вухо Григорій.
І Соломія здалася. То був шалений і щасливий день. Вони дивилися кіно і, як діти, ласували морозивом. Потім каталися на каруселі. Обоє сміялися, а потім, вийшовши з дитячого містечка, крадькома, мов юні закохані, поцілувалися за якимось розлогим деревом. Поцілунок був довгим і солодким.
Ввечері Соломія провела його на поїзд. Вже на пероні, як заніс речі, Григорій промовив:
— Я тобі не хотів казати, а то ще б подумала, що я хвалько.
— Ти жонатий?
