сталося з Григорієм, її Грицем. Може, трактор перевернувся, покалічений, може, хворіє або влетіло йому, що як і вона, кудись там не поїхав.
Несміливо спитала, чи мона подзвонити далеко. Аж на Херсонщину. Танька сказала, що мона. Тико доведеться пождати. Може, годину ци й дві, всяко буває. Або й раніше дадуть. Кажіть адресу. Вона сказала. Назву села запам’ятала — Новоолександрів- ка, Гриць жартував, що ліпше було б — Новогригорівка. Колгосп імені Хрущова. Так, хай буде контора.
Ждала десь із півгодини чи й більше. Кусала губи, паленіла — сама не своя. Танька питала — а як там у Києві було, розкажіте, а що бачили. Відповідала невпопад, аж Танька губи свої підтисла. Ще подумає — загордилася. Али вдіяти з собою ніц не могла. Трусилася вся.
Зайшла Гандзя Трусюнова, конверта їй тре’ було. «Чого ждеш, Соломко?» — спитала. «Та подзвонити тре’». Гандзя: «До родичів альбо як? То ж у вас родичі де?» Мало не накричєла, а в чім Гандзя винувата?
Нарешті почула:
— Тітко Соломко, пройдіть до кабіни і візьміть трубку.
«Вже й тітка», — подумала чогось.
Не набагато старша Таньки.
Пішла не своїми ногами до кабінки, піднесла трубку й почула:
— Викликаємо Новоолександрівку, контору колгоспу імені Хрущова. Говоріть.
И інший голос, теж жіночий, тико старший:
— Колгосп імені Хрущова.
— Альо, — сказала Соломія. — Доброго вам дня.
— Я вас слухаю, — голос у трубці. — Хто це? Говоріть? Це які Загоряни?
— То такі на Волині, — сказала Соломія. — Сило таке. А я ланкова з того сила. Ци ни мона почути вашого ланкового механізованої ланки Нечипоренка Григорія?
— Григорія Вікторовича немає, — почула у відповідь. — Щось йому передати?
— А де він? У больници? — Соломія вся задрижала.
— Чому в лікарні? Він на сесії, в інституті. Вчора вже мав повернутися, та чомусь затримується. Що йому передати?
— Передайте.
Соломія почала й затнулася. Нічого не тре’ передавати, він того й затримався, що, певне, 'їде до неї. Сам явиться, як суприз.
— Дєкую, — сказала. — Нічого не передавайте. Я сама.
— Тоді дзвоніть через пару днів. Він от-от повернеться. До побачення.
— Бувайте.
Соломія заплатила за переговори. Коли йшла додому, душа співала. Співала й ждала. Ждала і тривожилася.
Далі тільки тривожилася.
Григорій не приїхав.
— Що ти собі думаєш, Соломко? — То мамині слова, коли дізналася, що вона зновика загрубіла.
— Признайся, подруго, привіт із Києва? — Вірка.
— Далі, — відказала. — Далеко, Віруню. Так далеко, що звідси не видно. І з Києва не видно.
Вірка:
— Господи, та ти ж заслуговуєш щістя більшого, ніж усі ми разом взяті.
— Виходить, то і є моє щістя. Щістячко, як макове зернятко. А маківка скоро виросте.
Перш ніж виросла маківка, вибуяла блекота. Соломію, як передову ланкову, крім районної й обласної газет, зобов’язали передплатити київську «Колгоспне село». Посередині весни вона, заглянувши в ту газету, побачила Григорія. На портреті, коло свого трактора. В робочому комбінезоні. З широкою, так знайомою їй, усмішкою. А як дивилися його циганкуваті очі. Не циганкуваті, а ті, грецькі. Заголовок над фотографією і великим матеріалом стояв: «Степовик-орденоносець». Прочитала перші рядки, що за ударну працю і передові методи вирощування зернових ланковий механізованої ланки Григорій Нечипоренко нагороджений орденом Леніна, далі: «Я дуже люблю наш степ, найбільше за все на світі, — каже Григорій Вікторович», і відчула, як у неї попливло все перед очима. Схопилася за ріг стола, щоб не впасти, та таки посунулася додолу.
— Соломко! — Останнє, що почула перед тим, як знепритомніти, був мамин крик.
2
А перше, що зробила Соломія, коли прийшла до тями, взяла ту скриньку із золотим ланцюжком і вийшла з хати. Хотіла у ковбаню викинути, та подумала, що в тій же воді їм ще прати. Коробку викинула в Бригадєрову річку — хай пливе собі, а ланцюжок впихнула в якусь нірку серед поля й ногами затоптала. Верталася до хати вже іншою Соломією. І всі ці місяці до пологів сміялася й жартувала. Ходила милуватися садками, що цвіли, безом, що запаморочливо пахнув, квітами у полі — як то колись радила мамі вже покійна Луциха. Казала до маленького ци маленької ніжні слова. Раділа, що ни почула ні у вічі, ні за спиною жодного поганого слова. Сказала товаркам, що так вона схотіла, щоб була ще їдна дитина, братик ци сестричка для Марусеньки. А той, хто її не побачить — йому ж на гірше. А потім і розказала раз за роботою про любов свою київську, про те, як красіво ухажував, помните, ланцюжок показувала золотий — його дарунок. І сам він
