Лише старезна баба Пріська Табарка вилізла погрітися на сонечку й дрімала на лавці коло воріт. Все ж на Райчине привітання глипнула сизим оком:
— Гля, Руфочка вродь...
«Ніяк не забудуть того імені», — подумала Раїса.
Вона раптом спіймала іншу думку — що й сама не проти до нього повернутися, цього колись осоружного імені. Бо з чужим іменем наче втекла доля. Утекло, побігло, збігло щось важливіше навіть за її персональне щастя. Що?
На душі у Раїси було геть кепсько. Вона не знала, нащо приїхала до свого села. Побачити маму? Можливо. Тільки особливих почуттів до неньки у Раїси не було. Тим більше до вічно затурканого батька, який в останній її приїзд тільки те й робив, що кашляв, часом аж заходився. Та й до братів і сестер, котрі так і лишилися селюками, вона була байдужою, до їх численних дітей. Змусило її поїхати невідомо що. «Нєізбивная тоска», як співається в одній пісні? Нудьгувати Раїса не любила й не вміла.
Мусила втікати. Од теперішнього розкішного життя. Другого чоловіка, полковника, старшого од неї майже на двадцять років. Од самої себе.
її перший, Олег Боришко, котрого вона змусила лишитися на військовій службі, з кожним роком відчував до цієї служби дедалі більшу огиду. Будучи за своєю суттю абсолютно цивільною людиною, він ще терпів життя військового офіцера, доки треба було воювати. Турбувався про солдатів, чекав закінчення війни. Прагнув вернутися додому. Безтямно, безмежно закоханий у дівчину, котра стала його дружиною, ладен був виконати будь-яку її примху і забаганку. Навіть лишитися в армії, якщо вона, його кохана, його незрівняна богиня, цього бажала. Він шалено любив не тільки її тіло, а й ті зустрічі, ті вистави, які вона влаштовувала після його вечірніх повернень зі служби, а особливо з ненависного полігону.
Та з кожним роком, місяцем, днем згасав його погляд. Не міг полюбити запаху і звичаїв казарми, офіцерських пиятик, сальних анекдотів. Ненавидів муштру і вислужування, а без цього годі було й думати зробити військову кар’єру. Хотів було перейти на замполітську службу, так звану військово-політичну роботу, але як людина думаюча, з досить гарним літературним смаком, зрозумів, що не зможе день за днем повторювати ті догми, які треба було втокмачувати у голови солдатам і офіцерам. Надто вони різнилися від життя, в яке поринав, варто було ступити за поріг казарми. Навіть не казарми, а штабу частини, де служив.
Все це по-своєму бачила і відчувала Раїса. І все ж вона змусила чоловіка поступити у військову академію, більше того, сприяла цьому через командира дивізії. А коли переїхала слідом за чоловіком до Москви, перед нею відкрилися величезні мож
ливості московських універмагів і численних просто магазинів, ба, більше — валютних магазинів. За слухачем академії Олегом Боришком зберігалася його попередня зарплата, а якраз перед вступом до академії його, теж за сприянням друзів Раїси, призначили начальником штабу зенітно-ракетного полку. Отож, дорогий одяг, білизну, золоті прикраси купувати було за що. До того ж, у Раїси Боришко і в Москві з’явилися, як би тепер сказали, впливові спонсори. Вони, а ще добрі знайомі — і дружини столичних полковників та генералів, і самі генерали — заведені на численних вечірках в академії, Міністерстві оборони й Голов- ПУРі 1 — були головною надією Раїси щодо чоловіка. Так, щодо чоловіка, бо її Олежик мав після академії якщо не лишитися в Москві (треба старатися), то отримати призначення на солідну посаду у велике місто, центр округу.
Та на його останній практиці перед закінченням академії сталася біда. На полігоні майор Олег Боришко зіткнувся з солдатом, який підносив снаряди до зенітної гармати. Снаряд упав на ногу Олега, розтрощив кістку й стопу. На допиті солдатик клявся, що він нічого поганого вчинити не хотів, що товариш майор сам його штовхнув. Діло зам’яли, списали на нещасний випадок, та, після тривалого лікування в госпіталі, Олег міг ходити лише спираючись на паличку і досить сильно накульгуючи. Природно, що про стройову службу варто було забути. Пропонували, правда, місце в якому військкоматі, однак Олег Боришко відмовився, бо для стройовика, до того ж, бойового офіцера-фронтовика то було, на його думку, принизливо. Він вийшов у відставку і прийняв рішення повернутися в рідне місто, піти вчителювати у школу й поступити заочно в університет чи педінститут.
Раїса за цей час пережила не одну істерику й ходила темна, мов дощова хмара. Вона сильно підозрювала, що її коханий (точніше, закоханий досі) чоловік таки влаштував це каліцтво сам собі, щоб позбутися набридлої, осоружної служби. Але скніти на вчительську зарплату не збиралася. За цей час вона ухитрилася здобути
екстерном (треба вміти!) середню освіту, але найбільше, на що погоджувалася, була робота бібліотекарем у військовій частині.
Звісно, вона навідувалася, навіть провела дві ночі у госпіталі, навіть поїхала з Олегом на його малу батьківщину. Та перспектива жити в манюсінькому містечку, де всього лиш дві школи й один-єдиний ресторан, жодних розваг, аж ніяк не влаштовувала Раїсу. Як і жити в маленькій комунальній квартирі, де треба було самим палити грубку, а митися ходити у міську лазню. Даремно переконував Олег, що йому як відставнику-фронтовику от-от дадуть квартиру.
— І теж без зручностей? — єхидно спитала Раїса.
Якщо додати бурчання, котре поєднувалося з приторною запобігливістю свекрухи Аделіни Панкратівни, її натяки, що пора б уже й дитинку мати, бо вона, бачте, хоче онучків, то Олег був удвічі безсовісним. Мало того, що на зло їй покалічився, обірвав розкішно-перспективне життя, так ще й привіз у цю замурижену глухомань. Раїса вже забула, звідки була родом сама, отож вихід був єдиним — геть, геть, геть. Звісно, у Загоряни вертатися не збиралася. Раїса прикинула кілька варіантів. їхати в Москву до котрогось з тамтешніх коханців? Невідомо, як прийме. Спробувати спокусити котрогось з молоденьких лейтенантиків з єдиної військової частини в їхньому містечку, щоб виїхати з ним кудись? «І розпочати все спочатку?» — спитала себе Раїса. Лишався третій варіант — вернутися в Кіров, де теж не бракувало обожнювачів. І коли подумала про Кіров, стала згадувати близько і мимохіть знайомих офіцерів, то раптом почула фразу «Якби ви не були заміжньою, Раїсо Кирилівно, я б мав за честь запропонувати вам руку і серце».
Це сказав. сказав заступник командира їхнього полку, підполковник, як же його прізвище. прізвище, здається, Комаров, ні. не Комаров, а як же?.. Ага, Косарев, здається, таки Косарев, точно, Косарев. Борис Іванович Косарев, від якого перед тим дружина втекла з якимось лейтенантиком.
— То пропонуйте, — мовби жартома сказала Раїса, подумки оцінюючи його посаду, статки й можливості. — Спробуйте відбити у свого підлеглого. Чи боїтеся?
— Не хочу робити, як моя колишня, — сказав підполковник. — Знаю, як то боляче, коли розбивається сім’я.
Косарев. Косарев. Коли Олег пішов вчитися в академію, його кудись перевели. Отже, про травму Олега,
