І все ж вона вдихнула і видихнула повітря. Мовби риба, викинута на берег. Ні, ще жива риба, принесена додому, якої от-от має торкнутися ніж.
Ци риба про те знає?
Вона знала.
— То ходімо? Чого ти.
І Соломія сказала:
— Я зрадила тебе, Павлику.
— Що?
Його лице пополотніло. Перекосилося. Мовби позеленіло на очах.
— Ти. Ти вигадуєш?
— Нє.
— З ким?
Соломія не відповіла. Нащо він питає? Хіба вона могла ще з кимось його зрадити?
— Петром? — Так сказав, що подумалось — не вірить. — Він там був?
— Був. Табір охороняв.
— І ти. Сука! Хвойда! Скіко раз? Кажи!
— Штири.
— Штири? — вирвався стогін.
Кинувся, зірвав хустку. Вдарив у лице. Соломія заточилася, али не впала. Павло вчепився у її довге волосся, яке півроку тому ще заплітала у косу. Потяг до клуні, другою рукою дав штурхана, вдарив боляче й чоботом у литку, аж ноги підігнулися. Далі поволочив, як напівживу.
У клуні він звелів роздягтися. Геть, догола. А що Соломія завагалася, рвонув кофтину, аж ґудзики посипалися. Тоді вона вже сама зняла сорочку й спідницю.
Павло штурханом опустив Соломію на коліна й за волосся під- тяг до стовпця біля сіна. Мотузкою зв’язав руки за стовпцем. Що буде далі, Соломка дізналася за якусь хвилю. Чоловік взяв складені вдвоє віжки й став полосувати жінчину спину, плечі.
— Павлику! — скрикнула Соломія.
— Мовчи, хвойдо, бо ни знаю, що зроблю.
Соломія закусила губу і далі мовчала. А важкі віжки, страшна покара, раз по разу опускалися на її бідолашну спину. Пекло нестерпно і все дужче. Здавалося, почала тріскати шкіра.
У тій самій клуні, де півроку тому серед зими Павло зробив її жінкою. Жін-н-кою-ю...
«Хоч би не зомліти, — подумала Соломія, а вже наступної миті: — Нє, ліпше зомліти, може, тоді припиниться ця мука, цеє катування».
Її чоловік — кат? Як же це? Ліпше б просто прогнав.
Мовби почувши Соломіїну думку, Павло перестав бити, люто жбурнув віжки вбік, копнув жінку ногою і пішов до виходу. Пообіцяв:
— Я скоро вернуся. Чуєш, хвойдо, вернуся!..
З тим і вийшов. Соломія стояла на колінах напівзомліла, притулившись лобом до стовпця. Спина боліла й пекла нестерпно, али то було ни найгірше. Вона розуміла, що життя пішло під укіс, винна в тому сама, та найголовніше — що буде далі? Яку муку ще приготував чоловік-кат? Не заб’є ж він її до смерти. Хоча чого й ні? Скаже, що десь у лісі пропала альбо до лісу за любчиком, коханком, повіялася. Типерка, воєнної крута- виці, людське життє ніц не варте. І лежатиме її бідне тіло, про яке Павло казав, що воно найліпше, найкрасивіше у світі, яке любив у цій клуні й у хаті до самозабуття, десь у болоті ци в лісовій ямі.
«Нє, нє», — подумала Соломія.
Али як порятуватися? Спробувала зубами дотягтися, розв’язати вузла, та це не вдалося. Міцно скручені руки.
Соломія заплакала. Дивна річ — десь поділося почуття вини.
Пришкандибав пес і став лизати голі й теж побиті ноги.
— Песю, — сказала жалібно Соломія. — Прости мене, песю.
І ще жалібніше:
— Порятуй мене, Гицлику.
Пес відійшов і став перед нею. Дивився, наче питав, чого вона тут і що з нею, господинею цього двору і його, вірного собачого служаки.
Соломії стало соромно своєї голизни, прикро за свою безпорадність. Поволі звелася на ноги. Хитався світ. Хоч би скоріше прийшов кінець усьому. Будь що вже буде, що б не приготував для неї чоловік.
І раптом вона згадала давню розповідь своєї бабусі. Про те, як колись, у давню давнину, ще за неї, бабусиної юности, ци й раніш, за Соломчиної прабабусі, чоловіки карали невірних жінок. Били, казали бабця, а тоді жінка мусила сама вимазати себе гноєм, а то й людським лайном, а поверх — пір’ям, і так водив голу невірни- цю-жінку по цілому селі, а вона коло кожної хати мусила казати, яка вона хвойда і прости Господи. А після того ганебного шпаце- ру відводив жінку до неїних батьків та збиту з ніг кидав посеред двору або прив’язану до тину. Ци прощав, траплялося й таке, казали бабця, тико після того жінка була в сим’ї за
