— Простіть мене, — ридала. — Матусю ріднесенька.
— Нічо, нічо, мине, — казала Марія й гладила невістку по голові.
Давно вона любила цю дівчину, а тепер жінку, як рідну. Прагла і робила все, аби та стала її невісткою. Щось було в Соломії таке, що мовби самій Марії хотілося мати. Що вона всотувала у себе з її лиця, очей, постави.
Краса, врода Соломіїні приваблювали? Так, та не тильки.
«Світло якесь виходить од цеї дівки, — не раз казала собі Павлова мати. — Як не над головою, то всередині єго має. Мо’, й вправду отцем, батюшкою покійним позначена, як то люде кажуть?.. А через нього самим Господом.»
І та, в яку вона була залюблена, як у рідну, таки дісталася її синові, а отже і їй. І страх єї втратити пронизував.
— Вже не болить? — спитала Марія.
— Нє, — сказала Соломія. — Як рукою зняло. Дєкую, мамо.
І руку свекрусі поцілувала.
— То добра мазь, із п’яти трав та двох корінців зроблена, — сказала свекруха. — За днів два геть зовсім пройде.
— Дєкую, мамо.
— Ну, ходімо щось по хазяйству робети.
І вже коло порога:
— Ти ж не здумай нас кидати. Він пересердиться та й простить. В Андрія вдався, а той уміє прощати. Ой, горенько наше бідове.
Марія могла б цимало що розказати невістці. Не тико про те, як приручала чоловіка, перед котрим спершу аж тремтіла. Ой, не тико.
Соломія ж думала, що разом з болем кудись відходить образа. Мов легкий літній дощ. У кого ж їй самій просити прощення — не за зраду, а за любов свою неприкаяну?
Рішила, що сходить на могилу до отця Андронія. Поговорить, як не раз бувало.
Бо-о-ожечку, поговорить.
6
Тієї ночі Павло пішов спати до клуні, на сіно. Соломія не сказала жодного слова, не було їх у неї, десь повідлітали, як восени птахи у вирій. Довго не спалося, проганяла думки, а вони лізли, наче воші до немитої голови.
Нє, то скорше були світлі думки. Світлі, бо про Петра. Світлі й тривожні. Бо Павло ввечері тико й буркнув:
— Нима твого любчика, підстрелив я його. Можеш піти поховати, закопати псяюру. Коло Грицьового ружка 1 лежить, як досі не прибрали друзяки.
У Соломії все похололо всередині. Нутро обірвалося. Хтіла крикнути: «Брешеш!», та слів забракло, сухота в роті, аж дихан- нє забила. Руки тремтіли, як за хату відходила бочком. Подумала — Петро мусить дати звістку, куди гонився цей вар’ят, невідомо, та не віриться, що встрелив Петра. Не міг неїн коханий, справжній, як щире золото, коханий, отак нагло згинути.
Та як заснула, мов у темний льох провалилася. І коли доїти корови раненько схопилася, голова була легкою, мов подушка зі свіжим пір’ям.
Зненацька думка майнула — як подоїть обоє корів, самій піти до Павла. Вижене ци прийняв би?
Молоко било цівкою об дно відра, а в голову — оте слово, сказане чоловіком.
— Я не лярва, — вимовила Соломія вголос.
Цілий день, цілісінький, мовчали, як німчури. Навіть за столом обоє хіба до батька-матері озивалися.
А ввечері Соломія сама пішла до клуні. Віжки взяла і до Павла:
— Можеш ще раз побити, як хочеш.
— Я сплю, — почула. — Йди собі, жінко.
«Залізний він чи що?» — хтось спитав у Соломії.
«Гордий», — хтось і відказав.
Безсонної ночі рішила — щоб там як не було, піде в ліс. До Петра. Там назувсім і останеться. Хай люди кажуть, що хочуть. Біль не загасити й минулого не вернути. Тільки б Петро сам до села навідався, бо де його шукати? Хіба рідні знають? А як Павло його перестріне?..
Порятунок (чи ж рятунок? біда!) прийшов сам по собі. Через день на подвір’ї побачили новопризначеного голову сільради, Захарка Дильового, що, казали, у червоні партизани минулої зими подався, як ото проходили через їхнє село. А з ним солдат червоний — тико теперка з пагонами, як у польській ци царській армії.
Спитали: а чи вдома громадянин Рощук Павло Андрійович? Павло був удома. Захарко тицьнув у руки папірець. Сказав, що то повістка — за дві години явитися у польовий воєнкомат. При собі мати документи, які є, ложку, миску. Ну, там кусень сала на першу пору.
— У випадку неявки до сім’ї будуть примінені закони воєнного часу, — сказав Захарко. — А що то, самі
