тиць), та хотіла би з батьками разом, то й напишуть, що тре’, разом.
— Дивіться, бо терпець не безпридєльний, а син ваш, мо’, й сам у полон здався, — сказав за другим разом уповномочений. — Та й ви, умовно кажучи, середняки, до куркулів недалеко.
Вони все про них знали, як і про всіх. Холодок вкидали в душі й за комір.
— Зволочі, — сказав Антін, коли вийшли. — Хоть би сина не чіпали, потороччє.
На третій, а мо’, четвертий (ні, при ній четвертий, бо раз вдома не була), ци й п’єтий, уповномочений виявився иншим — молодий, високий, піджаристий, при галстуку, лице обвітрене, трохи заокруглене, а очі. Боженьку милий, очі геть, як у неї, Соломки — сині, мовби перехлюпнулися з неїних очей.
Коли він озвався, голос виявився не гучним, як у попереднього польномочного, приємним і якимось звичним і незвичним водночас. Людським, уже потім визначила Соломія. Він сказав, що агітувати, а тим більше тиснути грубою силою на них не збирається. За колгоспний лад агітує саме життя. Не збирається й приховувати — труднощі є, й чималі, особливо тепер, після війни, коли ще не відбудовані знищені фашистами села і міста, фабрики і заводи. Але вони відбудовуються, і недалекий той час, коли на їхній святій, хоч і сплюндрованій ворогами землі не лишиться жодної руїни. Так і сказав — святій Козацькій землі, Наливайка, котрий і тут, на Волині, з панами боровся, і Гонти та Залізняка, про яких писав батько Тарас, чий портрет у вас висить поруч з іконами. Що ліпше в гурті чогось добиватися, то самі знаєте. Певне, ж не раз на толоку збиралися, щоб хату комусь звести, посадити чи викопати картоплю. То знаєте, як швидко діло йде, робота спориться, і ось уже й крокви зводяться, і квітку на кроквах ставлять. Такою народною толокою, коли один за всіх, а всі за одного, коли немає багатих і бідних, а є плече твого сусіда й друга, є робота в колгоспі.
— Хата у вас не бідна, і начиння в оселі не бідне, отож трудитися вмієте. То чому б не потрудитися в колективному господарстві? Я розумію, що все нове — незвичне, але, повірте, ви ще з вдячністю згадуватимете мої слова, даруйте, що, молодий, чогось намагаюся вас вчити. Тільки ж то наука, підтверджена самим життям. Бо те, про що поет писав, наш великий Павло Григорович Тичина: «Люба сестронько, милий братику, попрацюємо на Хрещатику», дало свої плоди. Київ знову стає красенем, і красивішає наша українська земля, — сказав на завершення. — А все тому, що гуртом, толокою народ наш трудиться.
Так казав той чоловік, справді молодий, з простою і переконливою мовою, а Соломія раптом спіймала себе на думці, що не так вслухається в сказані ним слова, як у сам голос. Голос, який ніби вже десь чула. Чула і. І ждала, щоб почути знов.
Зашарілася, одвернулася. Проти свеї волі зашарілася, бо де ж би мала чути цей голос?
Вже як виходили, надворі він затримався трохи, стиха мовив до Соломії:
— Вам, звісно, казали, що ви дуже вродлива дівчина.
— Я не дівчина, я вдова, — сказала Соломія.
— Я знаю, — почула у відповідь. — Але для мене ви все одно дівчина. Наша українська дівчина, про яку колись закохані поети пісні складали. І тепер співають. Такі, як ви, не сіль, а любисток цієї землі. її небо. Вибачте, розговорився. До побачення.
— Бувайте, — тихесенько прошелестіла Соломія.
— Ти ди, — сказав тато Антін, як агітувальники-умовляльни- ки до сусідів уже зайшли. — Кажися, полномочений на нашу Соломку оком накинув. Мо’, по знакомству должность яку в тім колхозі дасть?
— Та ну вас, тату, — гнівно сказала Соломія. — Тоже таке вигадаєте.
— Ну а чом би й нє? Ни все ж Руфці чоколяди великою ложкою до рота носити та вершки збирати. Ти ди, як балакати вміє!..
Тато направились до хліва. Соломія ж стояла посеред двору, як нововиросле деревце. «Знаю», — сказав цей чоловік на слова, що вона не дівчина, а вдова. «А для мене ви дівчина.» Як там — українська дівчина, про яких пісні складають. Любисток. Багато всяких слів чула в житті Соломія. Звикла й до того, що нею захоплюються. Али ці слова були особливі.
«Та ну, що ж то я думаю таке, і про що? — подумала Соломія. — У колхоз йому тре’ завербувати, ото й усього. Руки в нього панські, й лице пещене. Ну, мо’, й не пещене. А не наше, не сільське. Кільком то вже дівкам голови задурив.»
Направилася й собі на город. Оно полоття ще скіко. Роботи не переробити.
Вже на городі згадала — цего разу нихто з прийшлих ни сказав, що вона вдова фронтовика, того має бути сознатєльна. Випадково ци навмисне? І бумажок до рук не тицяли.
І раптом зашептала:
— Хто там казав, що я біла відьма? Любка? Вірка? Якщо я такая відьма, хай і біла, то хай.
І осіклася. А думка вже злетіла в голові. Її не викинеш, як вирване зело. Не втопчеш у землю. Не закинеш ген туди, на межу, як непотрібний на городі камінець.
То була думка про те, що вона ще раз хоче побачити цього чоловіка. Ци хлопця. Та яка ріжниця, тико побачити і все. Вона йому ни рівня, й николи рівнею ни буде. Нічого гиншого на думці нимає. Тико побачити. Ще раз і все. Може, вона помилилася, що очі в нього так само блакитні, як і в неї. Звісно, помилилася.
РОЗДІЛ ІХ ТОВАРИШКА СОЛЯ
1
Чекання виявилося даремним. Ще раз приходили агітувальники, розмовляли погрозливо, попереджали, що то востаннє, далі будуть інші міри, уже доволі грубо, али молодого уповноваженого з блакитними (ци якими там) очима серед них не було. Соломія набурмосилася, засумувала, та через пару днів наказала собі — викинь, жінко, дурне з голови, було й загуло, вивіялось, майнуло, як легка завійниця серед зими, як сліпий дощ серед літа, як пізня осіння веселка — було і нема, хоч житиме ще довго у зіницях і пам’яті.
«Така моя доля», — сказала собі Соломія.
«А яка?» — ци то бісик висунувся і язичка висолопив з-за плеча неїного, а мо’, синичка у саду
