— Що я? Ну, дещо вона мені й раніше дозволяла. Тико не найголовніше. Ось так.
«Ось так», — подумала Соломія, а вголос:
— Ну, ти ж її не вбив.
— Не вбив. Бо сама ще приходила. Сказала, що їй зі мною сподобалося. Понравілось, бачте. Не сподівалася. Ну я. Я раптом побачив усе, як є. Хто я для неї і хто вона. Марево пройшло. Вона ще скандал учинила там, цілий погром у тій моїй кімнатці. Репетувала, щоб духу мого більше не було в тому Кірові. Ну, я й розщитався на другий день.
— То ти. Коли то було?
— Навесні.
— Де ж ти був цих півроку?
— Більше, як півроку. Вісім місяців. На стройку там завербувався. Приписка ж у мене городська була. Ну, я. Додому стидно було вертатися. І ще. Хотів ще раз неї побачити.
— Після всього?
— Ну, не дивися так, сестричко. Хотів переконатися, що все пройшло.
— Побачив?
— Так, раз у місті. З чоловіком неїним, Олегом. І так стидно мені стало. Він щось там казав мені, вона зирила й посміхалася насмішкувато, спитала тилько: «То ти не поїхав?» І більше нічого ни сказала. А я злодієм почувався.
— Бідний мій братику, — сказала Соломія, погладила по голові, як маленького.
— Ну, вона там добре освоїлася, — сказав брат. — По-руськи шпарить хоть куди. І вообще. офіцерська жона, мовби не з нашого села. Артістка перший клас, тико з душею червивою.
— А мо’, й зувсім без душі.
Брат прихилився до неї. Потім на коліна поклав голову. Сиділи в темряві, не запалюючи світла, довго, нахилені одне до одного, як у дитинстві колись. І знову Соломія подумала, що був би Василько їй хорошим чоловіком. Якби не був братом.
2
Та через чотири місяці після приїзду Василько став одруженим чоловіком. Весіллє заспівало, заграло, задзеленчало бубенцями весільними, як Соломине, взимку, зразу після Стрітення, Громниць.
А трапилось то так.
Серед зими, зразу по Різдві, до їхньої хати Варка завітала. Молодша сестра Юрка, Вірчиного покійного чоловіка, ота сама, котру Вірка вирвою, видрою називала. У цій дівчині справді було щось од того звіряти — худорляве, загострене личко, сама довга та худа, носик вгору задирається, очі зеленкуваті швидко-швидко бігають. На язик гостра, рота частенько любить роззявляти, а як роззявить, то строчить, як із скоростріла 1.
Ну, зайшла та чемно-чемно привіталася, і після розпитів про батькове та материне здоровлє, про племінників, сказала, що Василько їй потрібен. Щось у нього спитати хоче. Василька вдома не було, до свояка подався, щось там помогти. Варка спитала, до кого саме, вони сказали, і вона:
— То дєкую. Я вже пушла.
— Щось мені на душі тривожно, — мама Соломія пусля того приходу.
— А що тривожно? — Соломія.
— Щоби чогось ни сталося.
— Та що такого мало статися?
— Хіба знаю.
Отака мова. І дивна мамина тривога. А виявилося — як у воду гляділа. І камінь угледіла, що кола по воді пустив.
Вернувся Василько, то коли сказали, що Варка прибігала, коротко кинув:
— Я знаю.
— Відки?
— Стрітилися.
— Чого ж вона хотіла?
— Та так. Побалакали. Про діло одне.
Отака друга мова-розмова.
А під вечір, уже перші зірки на небо висіялися, до хати ступили неждані гості — Вірчині свекор і свекруха, Митро та Параска, батьки Варчині. По перемові-передмові — ну погода, ну чутки загорєнські, колхозні новини, й вимовив Митро те, що ошелешило:
— Діло таке, Антоне і Соломіє, що скажемо, за чим і прийшли. Ми думаємо, ви-те звєстіє знаїте, а як нє, то скажемо.
— То кажіте, — мама Соломія чогося дрижачим голосом.
Тут у розмову-перемову Параска вступила:
— А те скажемо, що повинен ваш син Василь на нашій дочці Варці женитися, таке от діло
