ним, то вже на ній, сухоребрій тичці, жениться. Петро про те їдному хлопцеві сказав. Ну й коли. Ну й коли почула, що. Ну, мати замітили, бо вона. Вона й надумала сказати, що то Василь спокусив. А батьки. Батьки до них подалися. Вона ще попередити хтіла, приходила, помните? А потім подумала — хай. Бо ж хотіла. Хотіла бути з вашим братом. Думала, він одкажеться, та й по всьому, бо ж між ними ніц не було. А він. Ну, їй стидно, Господи, як їй стидно, а страх же, що дитина буде на Михася схожа. І він, Василько (вперше сказала — Василько), нічим не дорікає, як свариться
вона, тико посміхається, і все те злить, і вона. Вона й рішила утекти, направду, будь що буде, і собі коня хтіла, тико не позичити, а вкрасти. Тико як сідати пробувала, стало їй погано, дєдько Федько на руках до вогню приніс, посидіти сказав, дав води, а вона. Ой, стидно, виригала, а потім слабкість така напала, що й заснула.
— Зневажєєте мене, тітонько Соломко? — спитала Варка вже неподалік від хати.
— Люба моя. Яка ж ти ще дитина.
Соломія несподівано поцілувала Варку в чоло.
— Ой.
Варка одсахнулася, а тоді Соломію — в щоку. І всхлип:
— Якби ж мене Василь хоч трохи полюбив.
— Полюбить, — пообіцяла Соломія.
Варка:
— Правда? Ви-те правду кажете?
— А чом би й нє, чом би й нє.
— А як буде дитя на. того. схоже.
— Ну, він же. Тебе.
Соломія не доказала. Побачила, біля воріт їхніх хтось стоїть. Здогадалася — Василько.
Варка тоже спинилася. Схопила Соломію за руку.
— Я боюся, — зашептала.
Вона вся дрижала. Била пропасниця.
— Мона, я не піду?
— Не дурій, дівонько, — тихо сказала Соломія. — Ми просто од вас вертаємося. Просто од вас. Тико і всього.
їй самій хотілося плакати. Бо ця збаламучена дівчина нагадала неїні власні метання. Бо. Цяя Варка, зрештою. була щасливіша за неї. Просто була щаслива. Як і Василько. Василько тому, що — Соломія враз відчула — вірнішої й більш люблячої жінки у брата ни буде. І забажала — палко і пристрасно, з усієї душі — аби брат полюбив свою законну жінку.
У самої ж закалатало серце — як то Василько їх стрітить? Мовчком? Стане дорікати? Запобігати перед Варкою?
Та Василь убив їх з маху. Як наблизилися, він:
— О, гостюні дорогеї! Де то ви-те так довго швендяєте? Що, пиятику в тестя з тещею устроїли? А тобі, жінко, пора б і честь знати. Не тико свині, а й чоловік не годований. Ану марш до хати!
А Варка. Варка на тую мову. Пудійшла до свого чоловіка, руками обхопила, подумала Соломія, обійматися стане, али ж нє. Попругу зі штанів висмикнула, до Василька простягла. І тихо так, покірно:
— Мине тато ни раз били за мій дурний харахтер, а чоловік ще жєдного разу. А я ж од вас утекти хтіла. Сполосуйте, Василю Антоновичу, аби сісти зо два дні ни могла. Заслужила.
Соломія пирхнула, а тоді затулила рукою рота й побігла до хати. Тамечки ж мама Соломія-Соломинка вкупі з трохи осоловілим таточком Антоном сполоханою білочкою ци то зозулькою-зигзицею зирять.
— Ну що там? Де тая харапудниця? Бо ж тут вже й Вірка, і сваха з плачем прибігали. Кажуть: мо’, топитися побігла наша невістка.
— Отам, за ворітьми, топиться у відрі зі слізьми, — трохи зло кинула Соломія.
— Як то? Жива? А де Василько?
— З нею. Душу неїну прасує на завтрішнє свєто, — сказала Соломія. — Як ото типерка, за совєтів кажуть, на чіслєнні просьби трудящихся. Отако. На честь будущого Первого мая.
— Як то?
— А тако, що з присвистом і притопом.
«Сміюся, щоб не заплакати», — подумала Соломія і до Со- ломії-старшої:
— Витрите, мамо, сльози, бо лід серед весни виросте. Потому хату доведеться рєтувати.
— Слава Богу і Матері Господній, — перехрестилася мама Соломія.
— І сміх, і гріх, і кукуріку!..
Соломія пройшла до другої кімнати, що типерка одгородили, і впала з розгону на ліжко.
«Ха-ха, — подумала зі сміхом. — Нагрію братику сімейне ложе. Сімейне ложе, то ви тико казали, отче Андронію. Вам тамечки
добре, на тім світі, у раю золотеї яблучка, певно, хрумаєте, а як то мені зновика. зновика.»
