Сказала ж про тітку Гапку для годиться. Насправді, хтіла коло контори ще раз Вадима, уповноваженого, побачити. Здалеку видно — бричка стоїть, а самого начальства нима. У конторі, певне. Як наблизилися, Вірка Соломку під бік штурх:
— Мо’, зайдем, подруго?
— Чого б то?
— Та з головою і повноваженим порадитися.
— Хочеш — так радься.
— А ти не хочеш?
«Нивже Вірка щось помітила? А гинші?» У Соломії при наближенні до контори — колишньої «куркульської» хати — ноги дерев’яніють. Чого б то, справді? Ну, стоїть бричка та й стоїть. Хто вона така, Соломка, хай навіть ланкова, для того начальника? І все ж краєчком ока зауважує його постать коло вікна. Дивиться на всіх їх, як ідуть, на. на неї?
Цієї миті зовсім десь за селом креше блискавка і майже одразу за спалахом шарахає грім. Жінки лякаються й хрестяться. Спішать, аби до дощу вспіти додому. Хтось жартома: «Та ліпш у конторі переждемо?» Настя: «Де там, нащо ми там потрібні, певно, Федось-голова блєшчиною самограю вже переляк од грому виганяє».
Соломія вирішує до дєдини не заходити. Бо, мо’, вдома кури та качки до хліва не позаганяли, та й випране простирадло і дещо зі спідньої білизни варто од дощу порєтувати. Так вона собі й Вір- ці сказала й додому поспішила. Та там уже й птаство загнане до хліва, й випране все порятовано. Приязно Варка всміхається — після тої пам’ятної втечі вони з Соломією душа в душу.
Селом котиться хвиля дощу. Ось-ось накриє і їхній двір.
— Соломко, ходіте сюди, чого ж ви-те? — кричить Варка з сіней.
Як укопана стоїть Соломія. Ось уже важкі дощові краплі б’ють неї по голові, плечах, руках. Вона ж — ані руш. Сміється й закидає руки над головою. І враз починає танцювати, як мале дівчисько.
А побачивши ту дивовижу, і Варка вискакує до неї.
— Тобі ни мона, — свариться Соломія. — Простудишся й ди- тєтко простудиш. Марш до хати.
— Ави-те?
— А я скупатися хочу.
Та блискавка й гучний грім заганяють обох до хати.
— Напасники, — свариться мама Соломія. — Лою в голові не хватає, що таке надумали? А якби по вас гахнуло?
— Мамуню, такий добрий дощик. Для росту якраз.
— А літ тобі кіко?
— Шіснадцять якраз.
Соломія зі сміхом скидає платтє. Думає, що їй чогось зувсім не встидно стояти голою. І тієї ж миті кидається за двері. За нею і Варка, теж геть мокра.
— Скидай, скидай, — наказує Соломія.
Живіт у Варки вже геть великий.
— О, мала на маму свариться, — Варка не встигає скинути платтє й аж присідає од потужного поштовху всередині.
— Що, чуєш?
— І то добре б’ється, — щасливо каже Варка.
Соломія враз відчуває, як її затоплює хвиля ніжності до цієї молоденької жінки. Ніжності і. І заздрості. Бо ще й сімнадцяти нима, а вже мамою готується стати. А вона, нивже вона так і лишиться бездітною?
«Мо’, попросити того полномочного, щоб зробив дитину», — кепкує сама над собою.
І враз відчуває, як густо, великим, аж пекучим вогнем спалахують її щоки. Ніби блискавка влучила й запалила. Мимоволі торкається щоки, та вогонь не погасити.
— Зара найдемо, у що перевдягнутися, — рятується словами.
За дверима чути, як заходить Василь, щось каже, а тоді направляється до них.
— Ей, чоловіче, сюди не мона, — кричить Варка.
— Сюди не мона, — потверджує Соломія. — Наб’ємо!
Чути, як Василь бурчить — ну, бабоцтво, то що йому, мерзнути? Певно, тоже змок. Змок, та хай потерпить. А їм чогось і вдягатися не хочеться.
— Зажди, — каже Соломія.
Вона опускається на коліна й цілує Варчиного живота. Слухає, як усередині щось ворушиться. Справді ци тико здається? Николи не бачила отакого голого жіночого живота з дитиною всередині. З живою істотою. Дивно й трохи страшно. Ще раз цілує й підводиться. Очі братової наповнені слізьми. Щістя?
— Чого ти, дурненька? — Соломія шепче, тулить губи до Варчиного вуха.
Зовсім поруч із хатою розколює небо навпіл різучо біла блискавиця й, здається, обвалює на землю дощове шатро, аж вуха закладає, грім.
