4
На початку літа сталося дві знаменні для Соломії події. По-перше, на ланкє 1, де ото сходи буряків оглядали, ци добре зішли, завітали сам голова Федось Без. Той Федосько, котрого з малєнства знали, що недавно парубком з сусіцького села Перепічки був, який до Загорєн ни раз на вечорниці-досвітки навідувався, а ти- перка важним став і возив у бричці-двоколці неодмінну чорну портфелю. Правда, подейкували, що там пуд папірцями тоже неодмінні дві блєшчини сороміцьки туляться — їдна з казьонкою, друга з самогонкою — смотря з ким стрітяться пан-товариш Федось на колхозних дорогах. Ци й на шосейці.
Як голова до їхньої ланки направилися, Вірка за рукав Соломію торк:
— Ти тико спокійно, подруго, не крендишися, бо зара тобі суприз буде.
— Який такий суприз? — Соломія на торг великі сині блюдця- очі виставлєє.
— Побачиш. Спудницю підіткни, голова на такеї ноги, як у тебе, люблять рогатиків з очниць випускати.
— Ну тибе.
Таки насторожилася — яку ще капость удумали подруги? За хвилю-дві взнала. Жінки з ланки до голови позбігалися, вась- вась, тра-та-та, у нас порядок, ни билиночки, ни смітиночки, а бурячки оно витикаються, як солдатики на паради, сапати завтра будемо. Голова — губи до вуха, очі на жіночі пазухи, як труби підзорні, котрусь по дупі — лясь, Настя ж його у вухо — цьом, усі як сонечка без жадної хмарки, готові за бричкою портфелю нести.
«От холєрки, — посміхнулася Соломія. — І чо вони удумали? І чого мині ни сказали?»
А тут Люба-ланкова наперед виступає. І солодко, мов цукеркою ци медом язика змастила:
— Федосю Петровичу, проханнє є.
— Ну, кажи, — голова насторожено. — Трудодні зайві записати? З тим типерка строго.
— Та нє, Федосю Петровичу. Хочемо вас просити — поміняйте нам ланкову.
— Чого? — Без витріщив очі. — А ти як? Що з тобою?
— А то, що я ни справляюся. їй-бо, Питровичу, ни справляюся. Тєжко мині руководити, — Люба мало не плаче.
— Ни справляєця, ни справляєця, — засокоріли жінки. — Геть ни справляєця. Гиншу ланкову хочемо.
Голова, певно, думав, що його розігрують. Та жінки враз стихли і очима прохальними — блим-блим. У кружок-хоровод довкола голови стали. От-от пісеньку жалібну затягнуть.
— То що, направду хочете другої ланкової?
Федось Петрович нарешті витирає долонею спітнілого лоба. Думає про свою важку руководящу долю. Що за люде цей кол- хозний нарід у спуднецях...
— Хочемо. Ми вже й рішили.
— І кого ж?
— Соломку, — мало не хором.
Соломія зойкує. Ото суприз! Хоче сказати — за що? А жінки переконують голову — яка Соломка до роботи беручка, і вміє все робити, і теє, як його, по-вченому...
— Гарнізувати, — Люба.
— Гарнізувати, — хором видихують.
Голова здається. Тико, каже, що мають те на колгоспнім правлінні рішити.
— То рішайте.
— І рішимо. Тико ж Соломія ще недавно у колгоспі. Півроку якихось. Оно є серед вас із більшим стажем. Настя. І.
— Більше, як півроку, — кричать жінки. — Більше. Вона справиться.
— Ну добре, — здається голова. — Але без покропки та обмивання діло не піде.
— За тим ни стане.
З жіночих полудньових торбинок та вузликів з’являються і блєшчина, й закуска. Соломія ни знає — сердитись ци радіти? На що то їй? Що за фокуси такі? Яка з неї ланкова?
— Соломко, зара рота тобі заклею, — шепче на вухо Вірка.
— То ти удружила?
— Всі. Бо ти наше сонечко.
Вірчин голос шелестить, а очі сміються.
— Гойдати Соломку! Гойдати нову ланкову, — кричить Вірка.
І подруги хапають Соломію за руки-ноги та підкидають вгору.
А другий суприз. Серед теплого, майже спекотного літнього
дня, коли пригріває щедре сонце, тилько десь за Бугом гримотить, того вони прагнуть якомога швидше закінчити просапування, ще по рядочку і все, на поле заїжджає бричка голови колгоспу товариша Беза. Тико
