на те, що мала двох малих дітей, засудили на три роки. А сказали, що можна дати й більше й навіть розстріляти.
Після випадку з Катериною Соломка стала з поля носити в ря- дюжці виполотий бур’ян. Як перестрів перший раз Басюта, звелів висипати на землю. И нерозуміюче дивився на пирій, осот, деревій, подорожник, золотисту плутаницю. Перетрусив, а тоді до Соломії:
— Що, знущатися надумала?
У Соломії здивовані очі:
— А що, й цеє ни мона нести? То я ни буду. Свині, думала, дам, а як ни мона, то й ни мона.
— Свиня твоя пирій хіба їсть?
— Та вона у мене сільська, неперебірлива.
— Дивіться, Соломіє Антонівно, ви хоч й передова ланкова, та жартувати так не раджу. До того ж.
Вона зрозуміла — що має на увазі голова. Те, що у неї, ланкової, незаконна дитина.
Отож.
Десь у кінці зими Люба призналася: минулого року неї викликав Федось-голова і попросив самій піти з ланкової. І хай оберуть Соломку, Соломію. Вони так і зробили. Ти не думай Соломко, ти нам добра, з тебе файна ланкова. То нічого, що так було.
Після тих слів зрозуміла Соломія — про те, щоб вона стала ланковою, Федося попросив тоді Вадим. Ще до того, як на полі появився. Хотів, щоб як появиться, вона вже була ланковою.
«Щоб хоч трохи була якимось начальником? — злостиво звернулася Соломія до уявного Вадима, ніби той поряд стояв. — Рівнею хоч трохи тобі була?»
Прикро, страшенно прикро стало Соломії. Ледве зібралися разом, сказала одразу: вона ни хоче бути ланковою. Ни просилася й ни хоче. Хай далі Любка буде.
Любка першою в крик: «Я нізащо ни буду». Жінки з лементом на Любку: «Що ти таке сказала Соломці, безсовісна?» У Соломії душа обривається, летить кудись донизу: вони все знали, ни тико Любка. І прикидалися, зрадниці!
Що то було далі! Гвалт, лемент і просіння.
— Лишайся, Соломко. — А на Любу: — Ій-Бо, з ланки виженемо.
Любка:
— Тоді я у Мережці втоплюся альбо у свему колодязі, цего хочете?
Тепер по-свему, по-бабськи мусили Любку заспокоювати і втішати.
Одним словом, лишилася Соломія ланковою. Пусля того на серці тепліше стало.
А через штири з гачком місяці народилася її криклива Марійка, Маруся, Марусиночка. Таки криклива- прекриклива, бо репетувала вдень і вночі. От і візьми, а в животі такою спокійною була. Для Соломії настав час безсоння, що тривав цілих півроку, і скінчився десь аж по Дмитрові, ци й по Михайлові, як білі мухи прилетіли на їхній двір. Тоді вже й Тарасик видибцяв сам на двір і ловив ручками мухи-зірочки. На той час Варочка знову ходила з животом — щаслива, аж світилася. Щасливою була й Соломія. Хоч і кричала Маруся, схожа й на Вадима, і на неї, і на бабусю- Соломію — насамперед очима, хоча не блакитними, а начеб зеленкуватими. Личко кругле, у них в роду таких пухнастеньких не було. Родимочки знаходить Соломія — на боку й на спині — значить, щасливою має бути її доня. А що кричить, що безсоння. Перетерпить. Хоч від крику й таблетки не помагали, які виписала лікарка, до якої мусила повезти маленьку.
6
Соломія очима, червоними од безсоння — хоч і підміняли й мама Соломія, і тато Антон пробував гуцикати малу, і Варка та Василь вставали, а Соломія все одно заснути не могла — дивилася на свої бідні руки. Тими руками виривала дрібний, різучий кок- сагиз. Корінь його на дрібну ріпку схожий. А стебло трохи на кульбабку, а трохи на осот. Голова скомандував — тягти руками,
бо коли лопатою підкопувати, можна зачепити той дорогоцінний корінець, а з нього ж сік потече, а то втрата для виробників гуми.
Від того тягніння шкіра тріскається, пухирцями вкривається, болить і пече, пече і болить. Маленький у них виходить на бідній землі кок-сагиз, та голова каже, що наступного року збільшить ділянки. Впертий, як дурний бик. Бицюра Басюта, що вже не одну жінку ни тико облапав, а й змусив саму до контори прийти. Пізнього вечора. Або до альтанки коло джерела. Як узнала Соломія, хтіла сама ту альтанку порубати, бо ж то неїне коханнє оскверняли.
А кок-сагиз ще й насіннє мав. Воно в таких парашутиках дозрівало, на кульбабчині схоже. І тре’ було слідкувати, коли дозріє, щоб ни раніше й ни пізніше, бо не дозріле потим не проростало, а ледь дозріє — одривається й летить хтозна-куди, й ловити його суща біда. Мусили діжурити коло того поля, приходити на світанку, бо саме вранці починався чогось дивний політ тих насінин. А хай-но хоть одна насінина пропаде, казав голова, за кожну по рокові впаяють. Мо’, й шуткував, тико все одно мусили ловити те насіннє осоружне.
Голова. Соломія знала, що дійде черга й до неї. Мусить дійти. Пусля народження доньки трохи округлилася — налилися ще більше литки, спокусу сідниць не могла приховати й широка спідниця, груди — дві доспілих соковитих диньки, аж просилися наверх. Соломія дивилася у велике люстро, котре в місті купив Василько на привезені з Росії гроші, й думала, що якби була ото чоловіком, то таку жінку геть би спасла очима, не тико очима. Кров шугала до голови, і млоїло в грудях.
«Дурень ти, Вадиме, — подумала якось при таких розглядинах. — Ой, який же ти дурень! А якою б жінкою я тобі була!»
Узимку після засідання правління колгоспу, до якого ввели й Соломію, як кращу ланкову (за поданням голови!), голова й попросив, ніби між іншим:
— Залиштеся на пару хвилин, Соломіє Антонівно. Одне питаннячко обговорити тре’. Недовго.
